Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Максим, крекчучи, підвівся. Так чи інакше, він мав намір розібратися із цим пізніше. Сам потім поговорить із кожним, тепер ніколи. Мав нагальнішу мету, і легко пояснив собі, чому все ж таки лишає відділ тут, під Ставчанами, поки сам поратиметься в Луцьку, за кілька десятків кілометрів звідси. До нього прибилося двоє неперевірених, краще тримати їх тут, на місці, не давати поки особливої волі. До його повернення.

Поправивши широкий пасок, Коломієць пішов через галявину до Довбуша — дати потрібні розпорядження.

— Хоч погодувати обіцяли.

— Тебе вже годували рано.

— Слухай, Чотарю, ти ж мудрий, я встиг переконатися в тому. Чудово розумієш, до чого веду. Ризикнули, вирвалися, стільки йшли, аби знайти своїх і отак потрапити в буцегарню.

— Не був ти в справжній буцегарні.

— Та не гарикайся вже! Нас арештували!

— Шкодуєш, що не пішов до радянського війська? Там би вже дали новеньку форму й гвинтівку. Їхав би у вагоні на фронт, німців бити. Їв би сухарі з тушонкою.

Цвяшко відсунувся від Мирона, потім відійшов до протилежної стіни.

— Не втну я чогось, братику. Так говориш, ніби це не я, а ти підбив усіх тікати. І не тебе, а мене гнали до москальського війська, мов теля на забій. Може, ролями помінялися?

— Та які там ролі, — відмахнувся Чотар. — Я з тобою, Степане, сиджу в погребищі — уже, вважай, третя доба пішла. Розумію, остогиднули один одному. Живемо, наче ті павуки в горщику. Але мені не ясно, що тобі не так. Чого тебе сіпає, заспокоїтися не годен ніяк!

— Бо поміняли ми шило на мило!

— А думав — тобі тут негайно зброю видадуть?

— Я взагалі нічого не думав! Тікав від чужих до своїх! І для чого! Аби отак знову закрили й вартового приставили?

— Тут заведено так. Ще й перевірятимуть.

Ступивши ближче, Цвяшко нависнув над Чотарем, той відчув на собі його важке дихання:

— А як перевірка покаже їм, що нас обох безпечніше до стінки?

Мирон відсунувся так далі, як міг, зиркнув на Степана знизу вгору:

— А ти знаєш, що вони й без перевірки це можуть? Легко, Цвяху. Завиграшки. Бо нема в нас із тобою при собі нічого, що змусило б Східняка отак відразу повірити нам.

— Теж мені…

— Ти як хотів?

— Ніяк, — огризнувся Цвяшко й знову відійшов у протилежний кут.

…Чотар дотепер не міг пояснити собі, як вони взагалі ще не перегризли один одному горлянки. На перший погляд, несподіваний побратим виявився людиною своєю, сміливою й відчайдушною, хай і з важким характером. Проте Мирон і себе не вважав подарунком, через що, власне, досі не міг знайти собі дружину й тепер навряд чи скоро знайде. Як і всякий, хто звик триматися осторонь бурхливих подій доти, доки це можливо, Чотар був доволі замкнений, не надто говіркий. Йому завжди виходило краще віддатися якійсь важкій одноманітній праці, що не всім до вподоби, аби лиш не чіпали. Проте ще підлітком чув різні мудрі розмови. І зачепив фразу про те, що протилежності притягуються. Згадав її, коли поруч виник і причепився, мов реп’ях до собачого хвоста, Степан Цвяшко — балакучий, непосидючий, мовби з шилом нижче від спини, який швидко забував, про що тільки-но говорив. Аби відразу розвинути протилежну думку.

Коли б зустрілися вони раніше та за інших обставин, хтозна, чи вийшло б зробити щось спільне. Проте нині для самого Чотаря збіглася купа всього. Він до останнього вірив, що мобілізація його омине, і не тікав тому, що саме втікачам непереливки. Коли червонопогонники оточили село й почалася облава, не ховався, але й не вийшов добровільно — отак сидів на лавці в хаті й чекав, коли вломляться солдати. Намагався щось пояснити, якось виправдатися, хоч розумів — марно. І Степан мав рацію: зібрався й пішов, не опираючись. Справді, погнали, мов худобу до різника, а вона йде та мовчить, навіть не мукає.

Що сталося за той відносно короткий час у таборі, Чотар не міг собі пояснити. Він не раз бачив, як солдати, хоч німецькі, хоч совіцькі, лупцюють гуртом і стріляють привселюдно людей. Можливо, спрацювало раптом розуміння — Цвяшко не ворог їм. Такий самий, як Мирон, готовий пересидіти війну в тиші, іде на будь-яку співпрацю з кожною владою, аби тільки не чіпали, дали спокій. У цьому обоє були споріднені, принаймні Чотар так вважав. Аж раптом з’ясувалося: спокій відносний, настане черга для кожного. Учора ти всіма силами терпів і подумки доводив право людини на нейтралітет, хай і крутив іноді дулі в кишені. А сьогодні ті, кому ти замалим не в пояс кланявся, раптом порушили негласний договір про ненапад в обмін на лояльність. І якщо різка реакція не в Мироновому характері, подібні до Степана цілком можуть дозволити собі активні дії. Наприклад, утечу.

Коли вже пробиралися до Ставчан, де мешкала та сама далека родичка, що ніби мала зв’язок зі Східняком, він не переставав міркувати. Шукаючи відповідь, як же так сталося, що раптом піддався чужому впливу й ризикнув тікати разом із іншими. Адже сама лиш думка про це відразу малювала в уяві єдину картину: ось він біжить, ось навздогін стріляють, іншим нічого, а йому — всі кулі. Відтак упевненість, якась не бачена раніше безшабашність Цвяшка в один момент передалася і йому. Щось схоже на заразну хворобу, від якої справді міг померти — гинув щоразу, коли чув позаду постріли й ловив свист куль над головою. Та на диво вцілів, жодної подряпини, і Степан рухався так, немов не його били напередодні ногами, а когось іншого.

Та вже коли дісталися Ставчан, знайшли потрібну хату й Чотар переконав Іванну — вони свої, кураж зник. Натомість Мирон знову перестав розуміти Цвяшка, котрий відверто нудився вже від наступного ранку, коли вони відлежалися та відіспалися. Перепочивши, той знову відчув себе сильним, готовим до всього, і Чотаря почали неабияк хвилювати Степанові закиди до їхньої рятівниці. Він спершу наполегливо просив, а потім — уже вимагав вести їх до Східняка, нехай дають зброю, зав’язав багато вузликів на пам’ять, давно готовий виставити великий рахунок москальським зайдам.

— Або нехай скаже, де в неї захована зброя, — розводився, коли знову лишалися наодинці. — Ми самі свій загін створимо.

— Багато навоюєш.

— Ти не шкірся, Мироне, ось не шкірся! Для чого