Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Відпустку дали коротку. Точніше, не так відпустку, як відрядження — Полинін дістав підвищення за заслуги, його переводили в особовий відділ нещодавно сформованого заново Брянського фронту. А коли під кінець грудня чоловік відбув, Клавдія раптом злякалася: знову ж завагітніє. Хай тепер від законного мужа, ніхто дурним оком не кине й слова кривого не скаже. Але ж не знати, коли знову повернеться Полинін, і чи повернеться взагалі, особісти теж гинуть на війні. Лишиться сама з дитиною, Москва голодна й холодна, хтозна, чи не зміниться знову ситуація на фронті, стануть німці тиснути, відкинуть наших за Москву…
Страхи минули, коли в обрахований нею термін затримки не сталося. Та дуже швидко охопив інший страх: вона не вагітна, при тому, що чоловік і до війни відзначався активністю, а коли дістав відпустку, не пропускав жодної з ночей, проведених удома. Але якщо до війни вони обоє якось пильнували, бо домовилися — з дітьми поки чекаємо, зараз про обережність Федір не дбав. Отже, Клавдія після тривалих роздумів згрішила на зроблений фактично в польових умовах аборт.
За якийсь час природа й самотність узяли гору. Вона знову пустила у своє життя різних, переважно випадкових чоловіків, таких самих, як Полинін, військових, котрих відряджали з фронту до столиці. І вже не боялася зв’язків, бо нічим себе не викриє. Помилка вилізла раптово, уже в сорок третьому, коли фронт був десь за Харковом і Москва нарешті остаточно отямилася. З четвертим за два роки війни коханцем, чорнявим капітаном інженерних військ, Клавдія втратила голову, а заразом — обережність. Коли Полинін черговий раз приїхав у відрядження, сусіди як чесні охоронці чужої моралі доповіли Федору про все.
Чоловік ніколи не бив її. Ні до викриття, ні після. Але коли запитав, чи люди брешуть, і почув від Клавдії машинальне, підсвідоме, захисне «ні», ударив у лице кулаком. Нічого не зламав, хіба залишив синець, та потім сухо вибачився, допоміг підвестися, повторив запитання. Нагадуючи: йому не треба брехати, він же служить в особовому відділі, не таке й не таких чув. Вона витерла сльози й зізналася швидше від шоку, аніж справді маючи бажання покаятися, визнати провину. Полинін звелів сісти за стіл, сам умостився навпроти, допитав, потім наказав власноруч написати все, докладно, називаючи імена, прізвища та звання. Заявив — не вірить, що то був єдиний раз. Аби не сперечатися, тим більше, що це все ж таки правда, Клавдія згадала ще одного, попереднього. Чесно вказавши: знає тільки ім’я та звання, то був дуже короткий зв’язок.
Чи повірив Полинін, чи досить йому було цього — не знала. Та списаний нею аркуш забрав, заховав у планшет, застебнув його й спокійно попросив обіду. Минуло кілька днів, і чоловік знову посадив її за стіл, тепер уже для відвертої розмови. Говорив здебільшого сам, визнаючи: війна перекроїла все, розвела сім’ї, багато родин зруйновано не лише втратами, жінки без чоловіків змушені шукати бодай якоїсь опори в нелегкий час. Звичайно, він гнівається — але й розуміє, що уникнути цього можна, аби вони лишалися разом. Так, він не міг, не мав права забирати дружину із собою на фронт. Та скоро все буде інакше. На звільнених територіях почнуть налагоджувати життя. Є думка частину офіцерів із фронтовим досвідом перепідготувати й направити в тил, для боротьби з ворогами, які заважають відновленню радянської влади та встановленню миру. Щойно для Полиніна все вирішиться й так станеться, Клавдія поїде з ним на нове місце служби. А щоб дурного в голові не було, щоб чимось корисним себе зайняти, вона має нарешті народити. За дітьми майбутнє, втрати у війні величезні, і на тому, на жаль, не кінець.
Клавдія не заперечувала. Їй самій уже хотілося бодай якогось спокою, нехай відносного. І справді — бракувало дітей. Хоч усі історії з коханцями обходилися, тьфу-тьфу-тьфу, без наслідків, вона списувала це на власну пильність та обережність. Не дозволила собі зовсім розслабитися, коли того разу не понесла від чоловіка. До речі, то теж могла бути випадковість, усяке трапляється.
Але навряд чи випадковим був арешт чорнявого капітана — Полинін написав Клавдії про це в одному з листів, ніби між іншим, виділивши окремим абзацом. Вона прочитала й закусила губу, стримуючи сльози. Адже чи не вперше за весь час спільного життя побачила й переконалася, наскільки Федір може бути затятим і, коли вже взявся шукати ворога, то неодмінно знайде й покарає. Хай навіть державна безпека тут ні до чого.
І зовсім не випадково вона не могла завагітніти з літа минулого року, коли майор, так би мовити, узявся до втілення планів батьківства всерйоз. Клавдія шукала пояснення, яке завгодно дивне, котре вдовольнить її й заспокоїть, порятує. Тож після тривалих роздумів погодилася сама із собою: Полинін любить її. Просто війна проклята винна в тому, що прояви кохання набули отаких, не завжди прийнятних форм.
Клавдія не могла себе уявити на місці Федора. Тобто не готова була дізнатися, що він зраджує їй. Та й була цілком переконана — Полинін не думає про таке. Адже вивчила свого чоловіка. Він багато на що здатен. А після випадку з чорнявим капітаном, здалося: для майора не існує меж. Але навряд сюди входить подружня зрада. Ревність — інший бік кохання. Ревнивий чоловік, користуючись своїми можливостями й повноваженнями, придумав, як покарати коханця дружини.
Люблячий чоловік хоче, аби дружина йому народила. Дружина не може, досі приховуючи від нього справжню, як вважає, причину. Тому Клавдія обережно почала заводити потрібні розмови з різними людьми, щоразу уявляючи себе шпигункою, яка випитує про військову таємницю. Потім ще якийсь час складала почуте в голові, вагалася, думала, прикидала.
Аби нарешті ризикнути й піти з цим до Марти Голоднюк.
— Ви?
Клавдія вже звикла, що місцеві побоюються її, знаючи, хто вона і хто такий майор Полинін. Але цього ранку Марта сахнулася, ніби побачила отруйну змію, не інакше. На незвично блідому обличчі вирізнялися темні кола під очима. Клавдія бачила себе такою в дзеркалі, коли після різних потрясінь не могла спати.
— Я, взагалі-то, по свої речі.
Марта заклякла у дверях, не пускаючи далі, і аж тепер Клавдія звернула увагу: ліва рука неприродно висить батогом уздовж тулуба. Перехопивши погляд, дівчина зблідла ще більше, хоча, здавалося, далі нема куди, почала нервово жувати нижню губу. Клавдія, дивуючись собі, рішуче перехопила ініціативу, ступивши через поріг до хати й змусивши Марту відійти. У сінях було темнувато, тож двері вона не зачинила, пускаючи світло з
