Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Андрусь присів біля столу, відкинувся на спинку стільця.

— Як тобі вдалося? Ну, що в Німеччину не вивезли. Я ж чув про подругу.

— При німцях мама працювала в канцелярії біржі праці, — просто пояснила Марта. — Зробила потрібні документи, щоб не погнали на роботи. Ще з тих часів була на зв’язку з нашими. Так само виправляли папери, хоч когось вдалося врятувати. А я ще тоді завелася прати офіцерам. Тому вони мене берегли, хай і самі того не розуміли.

— Може, нагодуєш усе ж таки?

Дівчина знову ковзнула поглядом на вікно — нікого.

— Нагодую. Але потім лізь назад до пивниці, сиди там, поки не дозволю вийти. До мене ще ходитимуть сьогодні, щодня заходять. Щоб зайцем не стрибати вгору-вниз.

Андрусь кивнув.

Та не зрушив з місця.

Вона винесла з кухні казанок із холодною картоплею, поклала поруч чвертку хліба й цибулину. Витягнувши складений німецький ножик, гість заходився поратися біля їжі, забувши на той час про все на світі, як і всякий голодний. Дівчина вмостилася на лавці, притулилася спиною до стіни, заплющила очі.

Марті Голоднюк давно хотілося кинути все, зібратися й податися до лісу.

За останній рік у неї почали сильно здавати нерви, і щоденне, без великих перерв, прання виявилось чи не єдиним справді дієвим заспокійливим засобом. Руки переставали тремтіти, хоч і почервоніли від постійного тертя. Коли лишалася сам на сам із виварками й ночвами, відходили далі всі страхи. Вона що далі, то більше боялася виказати себе хай не словом, але жестом. Їй набридло вдавати покірну служницю, робочу конячку, з якою можна домовитись.

Минулої осені вони взяли маму в заручники й розстріляли разом з іншими.

Коли радянські прийшли знову, підпілля на якийсь час немов забуло про Марту. Вона ж, своєю чергою, до останнього вірила: щойно німці побіжать, повстанська армія швидко займе їхнє місце й росіяни змушені будуть рахуватися з нею. Їй здавалося, що домовитися вдасться, червоні приймуть новий порядок. Якщо перший раз прийшли, коли тут не було з ким воювати, (тепер) мають справу з вишколеним військом. Принаймні так писали газети й листівки, поширювані референтурою пропаганди. Марта не читала — ковтала все, щиро вірячи — так і буде.

Останні ілюзії розвіялися дуже швидко — під натиском Червоної армії. Вона не давала шансів нікому, демонструючи грубу, якусь тваринну силу. Недовго побувши на лінії фронту, люди опинилися враз у глибокому тилу. Тільки тепер уже не німецькому, а совєцькому, де відразу відновився такий самий порядок. Навіть гірший: усіх, кого радіо гордо називало звільненими, скоро масово записали в зрадники через співпрацю з німцями або підпіллям, яке охрестили українсько-німецькою бандою. Єдиний спосіб уникнути арешту чи висилки в Сибір — довести лояльність і почати співпрацю. Спеціальний наказ вимагав переписати й зареєструвати всіх цивільних, починаючи з п’ятнадцятирічного віку. Такий перепис водночас передбачав, що з кожним проведуть індивідуальну бесіду, під час якої й домагатимуться запевнень у цій самій лояльності.

Наказ є наказ. І ніхто не хоче робити забагато дурної роботи. Тоді й згадали про списки, які складалися на біржі праці. Як дізналися, що Юстина Голоднюк знищила їх, звинуватили в шкідництві й забрали в тюрму. Марта розуміла: мама ніколи не скаже, що зробила це, виконуючи завдання Організації. Бо цим зізнанням зробить собі ще гірше. Тож коли їм дозволили коротке побачення, домовилися: треба зізнатися, що робила так на власний страх і ризик. Хотіла врятувати не лише доньку, а й інших молодих людей від висилки в рейх. Вийшло, хай і не повною мірою. А сама Марта, уже взявшись прати офіцерським дружинам, почала за будь-якої нагоди нагадувати, як несправедливо з ними поводяться, адже матір нічого проти влади не скоїла, лиш людей уберегла, скількох змогла.

Дивно, та подіяло — Юстину випустили.

Марта, не думаючи довго, відрядила її до родичів у село. Хай там сидить, не потрапляє поки на очі, кому не треба. Дівчина дасть собі раду сама, тим більше, з нею знову вийшли на зв’язок, треба налаштовуватися далі діяти в підпіллі.

Місяця не минуло — упівці напали на дивізійний штаб, який стояв у тому селі. За чутками, лишили після себе вбитими зо двадцять солдатів та офіцерів, здобули зброю та харчі зі складу. Це був дуже нахабний вихід, і у відповідь прийшов наказ провести облаву й хапати всіх без розбору: старих, жінок, дітей. Заручників тримали у великому сараї, обіцяючи випустити їх в обмін на інформацію про місце, де розташована повстанська база. Зрадників не знайшлося.

За три дні Марта ховала маму, тітку й дядька.

Потому, повернувшись назад до Луцька, мала серйозний намір застрелити першого, хто переступить поріг. Хоч принести прання, хоч забрати чисте. Жінка буде чи чоловік. Вона мала до совєтів величезний рахунок та збиралася якось його виставити.

Замість того витерла тоді сльози, щойно у двері постукали.

І повернула жінці майора, який наказав розстріляти її матір, накрохмалені простирадла…

Рушили, як зовсім стемніло.

Початок квітня цього року видався вологим, бридким і незатишним. Удень знову сіявся дрібний дощик, і Марта ще трохи посипала перегорілим у дворі, аби не було так слизько. На вулицях ліхтарі не світилися, хоча за німців освітлення відновили — хай не всюди, але в центральній частині було. За той час, що в Луцьку порядкували радянські, вони не перейнялися цим. Але зараз пірнути в темряву було вигідніше.

Ішли мовчки. Марта вела кружними вулицями. Чуючи попереду кроки чи будь-які рухи, швидко знаходила, як обійти. Рідне місто вивчила давно, ще коли до війни після школи влаштувалася листоношею. Встигла оббігати навіть такі місця, куди навряд чи колись занесли б ноги за інших обставин. Тепер не шкодувала, знання знадобилися, рухалася впевнено, Андрусь насилу встигав за нею.

Гнідава скінчилася. Вийшли на дорогу, яка вела в Кульчинські ліси.

Усе сталося раптово, коли вони вже минали одну з крайніх хат. Далі мали розстатися — попереду вже проглядалася лісова стіна, до якої вела невелика відкрита місцевість. Марта вже заспокоїлась, охоплена відчуттям виконаного обов’язку. Зупинилася, почекала, поки Андрусь підійде. Вона за цей час майже нічого не дізналася про цю людину, але попри це закортіло покласти руку мужчині на плече. Що дівчина й зробила, і темрява, до якої звикли очі, не приховала його подиву.

— Вони пішли вже.

— Ти що? — запитав, хоч не відсторонився.

— Нічого. — Марта забрала руку. — Іди, хай тебе Бог боронить.

— І ти