Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Нечаєв теж поміняв тон.

— Радянські війська не тікали, — мовив сухо. — Змушені були відступати під натиском ворога, який напав підступно й віроломно. Тікали німці. Прошу запам’ятати це й нікому, крім мене, більше таких речей не говорити.

— То ви інший? — Марта трималася перед каптаном дедалі сміливіше.

— А ви — їжак, — парирував Нечаєв, якому переставала подобатися розмова.

— Андрію, ми ж не сваритися прийшли, — уставила Клавдія.

— Ніхто не свариться, — капітан промовив зовсім миролюбно. — Хоч вам, Марто, довіряють, але не треба зовсім втрачати контроль над собою. Повірте, за язиком краще стежити. Для вашого ж блага. І досить про це.

Музика далі грала.

— Насправді товариш капітан хоче попросити вас, Марто, щоб ви прали і його речі, — світським тоном пояснила Клавдія. — Він у місті недавно. Я рекомендую. Платити обіцяє справно.

— Звісно, давайте до справ.

Нечаєв ступив до столу, розв’язав вузол на мотузці, розгорнув пакунок, виклавши на стіл комплект форми.

— Це ж не складно?

Марта діловито пройшлася руками спершу по галіфе, потім — по кітелю.

— Погони прошу зняти, їх не перуть. Чи давайте я сам…

— Упораюсь. — Марта взяла в руки кашкет. — Його прати?

— Просив би почистити. Упав у багнюку, була недавно операція.

Клавдія помітила, як останнє слово знову змусило Марту здригнутися.

— Звісно, пане-товаришу. Все зробимо якнайкраще. Тільки скоро не обіцяю, в мене роботи чимало.

— Не горить. Почекаю, скільки треба. Навряд чи це займе більше трьох днів.

— Зрозуміла, спробую. Ще ж напрасувати треба.

— Будьте такі ласкаві.

— Куди вам принести?

— Зайду сам. Обіцяв же платівки. Та й музику зараз не всюди почуєш…

Марта кивнула, вправно склала принесений одяг, вийшла з ним. Клавдія розвела руками:

— Андрію, я розумію ваш намір справити на місцевих гарне враження. Але можна було не так уже безцеремонно.

— Кострубато вийшло?

— Мали б помітити.

— Я побачив, що дівчину трошки налякала людина у формі. Хотів розрядити обстановку. Невже не звикли за цей час?

— Здається, ще довго не звикнуть.

— Доведеться. Не мені вам пояснювати, що наша влада назавжди.

Марта повернулася, простягнула Клавдії акуратно замотані речі.

— Накрохмалила, як пані просила.

— Мій товариш щойно правду сказав, — посміхнулася Клавдія. — Ви ніяк не позбудетеся оцього «пан» та «пані». Ми ж домовились, називайте мене Клавдією Артемівною. Хоч для Артемівни я ще молода, ми з вами десь одного віку. Скільки ми знайомі, а ніяк не домовимось.

— Не можу себе змусити, — призналася Марта.

— Доведеться вам, Клавдіє, трошки побути пані, — розвів руками Нечаєв. — Ви тут живете довше, ніж я. Пора б звикнути. І давайте не будемо більше затримувати милу дівчину, хай працює.

Марта попрощалася, провела обох до дверей.

Вийшовши на ґанок, капітан озирнувся, ніби прагнучи побачити когось у вікні, потім витягнув із кишені шинелі папіроси, закурив.

— Вам не здається, Клавдіє Артемівно, що наша прачка дуже хотіла, аби ми швидше забралися геть?

— Не здається. Бо так є, — кивнула вона. — Я попереджала, тут побоюються чоловіків у формі, особливо — якщо це НКВС. Навіть якщо нічим не завинили й живуть, як знають, однаково не готові сприймати вас захисниками. Сподіваюся, ви зараз не грали, а справді намагалися довести Марті, що офіцери держбезпеки можуть поводити себе дружньо?

Нечаєв випустив дим убік, покрутив цигарку в пальцях.

— Зізнаюся, такої нагоди чекав давно. Знаєте, спілкуватися з тутешніми людьми доводиться по службі. Казенно виходить. Я б справді хотів завоювати довіру. Це важливіше, ніж відвоювати територію.

— Складніше. Але загалом ваша правда. Приємно, коли в органах служать подібні до вас.

— Ви мені лестите, Клавдіє Артемівно.

— Кажу, як думаю. І будь-ласка, хоч ви без Артемівни!

Капітан ступив убік, раптом насупився, роздратовано глянув під ноги. Зміна настрою вийшла настільки різкою, що Клавдії здалося — це вона чимось мимоволі зачепила Нечаєва. Уже збиралася запитати, що сталося, та він сам усе пояснив.

— От чортова глина!

— Тобто?

Він показав по черзі кожну з підошов своїх по-піжонськи наваксованих хромових чобіт. Справді, лиш тепер Клавдія звернула увагу на руду глину, вогку після вчорашнього дощу. Сама теж у неї вступала, потім черевики погано відчищалися, вона навіть намагалася ходити прямо, по недбало насипаній перегорілим із печі стежці. Та коли все ж випадково ступала в глину, потім до неї додавалася зола, і чистити взуття ставало ще менш приємно. Нехай війна, але Клавдія все ж намагалася бути по можливості охайною.

— Є таке, — посміхнулася вона. — Тут у деяких місцях дуже цікаві ґрунти.

— Я не геолог, — буркнув Нечаєв.

Кинув недокурок під ноги, старанно втиснув у глинисту землю носаком.

Потім пошукав очима, об що обтерти чоботи.

Знайшов.

З вікна Марта бачила, як російський офіцер старанно обшкріб забруднені підошви об край викладеного цеглою ганку.

Позад неї далі грало танго.

Потім додався ще один звук — рухи, затим обережні, скрадливі кроки. Марта стояла так, аби бачити крізь шибку Клавдію та офіцера, а вони натомість не могли знадвору вгледіти її. Нарешті пара рушила до хвіртки, і Марта промовила, не повертаючись.

— Зніми вже ту музику.

Прохання виконали — танго стихло.

— Я збирався стріляти, — почула за спиною.

Повільно повернулася, глянула на опецькуватого, з рідким, солом’яного кольору волоссям та трохи битим віспинами чоловіка, старшого за себе років на п’ять. Був у розстебнутому сірому пальті, з-під якого визирав темний піджак. Комір несвіжої білої сорочки він виклав поверх піджачного. Рука далі стискала вальтер.

— Вони пішли вже.

— Бачу. Могла б попередити про капітана.

— Сама на нього не чекала. А ти, Андрусю, міг би мати більше витримки.

Як його звуть насправді, Марта не знала, та й не хотіла. Андрусь прийшов із паролем сьогодні рано. Напередодні для нього передали документи. Вона мусила переховати гостя до темряви й потім вивести з міста. Звідки й куди він ішов, не цікавилася та й не мала на те права. Підозрювала лишень: той, хто називав себе Андрусем, незабаром в іншому місці спробує легалізуватися, зігравши в явку з повинною.

— То добре, що вони самі до тебе ходять. — Андрусь поставив пістолет на запобіжник, поклав у кишеню. — Ти їх пригодовуй, Марто. А ми потім по одному передушимо.

— Ой, гляди мені. Мисливець… — Вона спершу гмикнула, потім зітхнула. — Не чув хіба, що всі, хто до мене приходить, недоторканні?

— Та чув. — Він теж зітхнув. — Але руки сверблять.

— Об стіну почухай, — відрізала Марта. — Оця жінка, яка приходила, — дружина дуже важливого начальника в НКВС. Уже четвертий місяць її обпираю, в довіру ввійшла. Просила не приводити до мене всіх без розбору. Бачиш, тепер