Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Вони дійшли до потрібного Клавдії перетину вулиць, одна з них повертала до мосту через Стир. Звідси над дахами, між телеграфними стовпами, удалині добре проглядався гострий шпиль костелу.

— Ось і поговорили. Далі мені туди.

Вона кивнула праворуч, у напрямку сірих мурованих сільських будинків.

— Секретні справи? — підморгнув Нечаєв.

— Та ну вас! — Клавдія легенько хлопнула його затягнутою в тонку рукавичку долонею по плечу. — Ви всюди бачите секрети.

— На те й секретна служба, — картинно розвів руками капітан.

— Там далі живе Марта, наша… моя праля. Дружина одного офіцера з комендатури порадила.

— Отже, спільну мову з місцевим населенням ви все ж таки знайшли.

— Дівчина грамотна, на диво привітна. Таке враження, ніби на неї вовком дивляться через те, що пере офіцерським дружинам. Тільки заробляти на життя — не злочин. При німцях, до речі, вона теж прала. Мама в неї тоді хворіла. Недавно померла, так Марта сказала.

— І жінка майора державної безпеки, великого цабе тут, у Луцьку, отак, сама, ходить до пралі?

— Це рішення Федора… Макаровича. До нього, між іншим, прислухалися.

— Тобто?

— Я свідома того, як усе це виглядає збоку. — Зараз Клавдія говорила сухо, дивлячись Нечаєву в очі. — Офіцерські дружини мають служниць серед місцевого населення. Саме так, служниць, я підкреслюю це. Ми їх так не сприймаємо, бо радянська влада ліквідувала класове суспільство.

— Тепер ви схожі на нашого замполіта.

— Але кажу так, як є, — відрізала вона. — Хтось строчив рапорти подібного змісту в Москву. Мовляв, зажерлися визволителі, багато собі дозволяють на звільнених територіях. Чоловік показував один такий папірець, прізвище затулив пальцем. Якось обійшлося, і не Марта чи такі, як вона, ходять до нас, забираючи й приносячи прання. Одні посилають денщиків, чи як їх там, ординарців. Чоловікових, звісно. Інші, як ось я, ходять самі.

— Тобто щоб не здаватися аж такими пані.

— Це теж. Та важливіше — місцеві дівчата й жіночки не ходять додому до військових. Тим більше — офіцерів держбезпеки. І не мають можливості пронести туди вибухівку чи щось таке. Мій чоловік попередив про це. Відтепер усі, кого обпирає Марта, демократично ходять до неї самі.

Нечаєв кинув недопалок під ноги, розтоптав чоботом.

— Отаке. А я оце говорю з вами й думаю: хоч комусь удалося налагодити контакт із місцевими на принципах довіри. А бач, виявляється, ви ходите до пралі, бо тут навіть прачкам довіряти не можна остаточно. Оце так виверт.

— Дивно, що доводиться пояснювати подібні речі вам, офіцерові НКВС.

— Місцева специфіка, ніколи її не збагну.

— І ще важче вам зрозуміти: у мене не аж так багато справ. Це зайвий, не найгірший привід прогулятися.

— Ілюзія зайнятості.

— Швидше — спроба жити в мирі, наблизити кінець війни.

— Поки останній бандит не вийшов із лісу та не склав зброю, миру не буде.

— Дуже оптимістично. Умієте заспокоїти жінку.

— Я реаліст. Служба така, ілюзіями не живемо.

— Знаю. Дякую, що провели. Бувайте.

Махнувши рукою, Клавдія рушила далі.

— Заждіть, одну секунду.

Вона повернулася.

— Так?

— Я холостяк.

— Знаю. — Вона посміхнулася.

— Дуже вдало вас зустрів. Недавно тут, сам собі перу. Самі розумієте, як воно виходить у чоловіка. Ще й служба ця… Словом, давно шукаю, хто б мене обпирав. Якщо ви вже довіряєте тій Марті. І якщо не дуже дорого…

— Домовитесь. Ходімо зараз?

— Трохи згодом. Але ловлю на слові. Наступного разу проведете мене. Бо вони тут військових стережуться. А так буде від вас рекомендація.

— Ха. Дружина майора рекомендує пралю його підлеглому. Оригінально й цікаво.

Клавдія простягнула Нечаєву праву руку, переклавши пакунок у ліву.

Капітан легенько стиснув її заховані в рукавичку пальці.

5

Урочище Гірки, район Ковеля

Хорунжий Остап запізнився на добу.

Коли призначалися подібні зустрічі, поправка на час робилася завжди. Ніколи не виключалася можливість, що хтось міг узагалі не прийти. Наприклад, наскочити на засідку, встряти в бій, отримати інше завдання чи загинути. Траплялися випадки, коли на місце здибанки не виходив жоден із відділів. І Коломієць чесно зізнався собі: чекаючи Остапової появи, його вояки нарешті дістали рідкісне щастя — перепочити.

Перед тим ті, хто вцілів під Мокрецем, майже добу кружляли лісом, то тут, то там нариваючись на червонопогонників. Ті, кому вдалося загнати Східняка в пастку, випускати здобич так просто не збиралися. Обклали грамотно, зі знанням не лише справи, а й місцевості. Тож Максим міг дякувати хіба Богові — вислизнули завдяки його ласці, не інакше. До того ж великим щастям вважав те, що більше жодного бійця не втратив, хіба одного легко поранили, але суха гілка глибше дряпає.

Також придалося, що Довбуш іще до війни працював тут у лісництві, тож провів через болото, ще й уночі — ішов упевнено, інші рухалися за ним слід у слід, тихо, на звук. Коли зрозуміли — вирвалися з кільця, Коломієць усе одно не дозволив довго розхолоджуватися: солдати могли розширити коло пошуків. Своїми висновками ні з ким не ділився, та якщо НКВС затялося ловити саме його, Східняка, довго тепер не заспокояться. Адже йдеться не про знищення однієї з бандитських груп. Тут конкретне завдання, і за невиконання можуть намилити шию.

Дозволив перевести подих, коли вийшли з небезпечного району. Хоча зараз для повстанців не було безпечної місцевості, та все ж що далі в ліс, то спокійніше. Принаймні поки що. Сам поспав чотири години, потім розбуркав Грака, разом визначили по карті, де вони точно є. Тут знову вдало: один маршовий кидок відділяв від Ставчан — села, де відділ мав легендовану агентуру та зв’язкових. Грак за звичкою поставив усе під сумнів:

— Воно, може, і добре, друже Східняк. Бо ж людей треба вже погодувати. Та може й так бути, що всі вже в москаля на олівці. Ось же один такий зрадив. Інші так само не святі.

— Голови не мороч, — буркнув Максим, у глибині душі поділяючи його побоювання. — Тоді вже давай через одного паршивого цілу Волинь у зрадники запишемо.

— Цілу — не цілу, тільки ж не за`йди в «яструбки» йдуть.

— Тобі б у нашій СБ служити.

— Та де! Боже збав! Мене так найпершого в зрадники запишуть, тю на тебе!

Але, передихнувши, вояки з’їли залишки харчів. Тож питання вирішилося саме по собі: Довбуш узяв двох, виступили в авангарді, дісталися до Ставчан, провели розвідку й повернулися з хлібом, солониною та картоплею. А ще Довбуш приніс грипс, доставлений два дні тому адресно для Східняка. Звісно, той, хто посилав повідомлення, не знав і не