Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Коломієць мав при собі про всяк випадок солдатську книжку вбитого в лютневому бою старшини Мурашова, куди треба було тільки переклеїти фотокартку. Зробив це Максим сам, і не дуже старався, бо фото справжнього власника теж було наліплене криво. Підробка може викритися, якщо Коломійця затримають і почнуть перевіряти, зробивши відповідні запити. Відповідь буде: пропав без вісті такого-то числа такого-то місяця в районі Дубно. Але навряд чи до такого дійде, адже існувала домовленість — у разі спроби затримати для перевірки відразу намагатися втекти, прийняти бій, у разі чого не датися живим.
Цивільний одяг у Веселому приховали не спеціально для їхньої групи: переміна завжди зберігалася в обладнаних домівках для подібних випадків разом зі зброєю. Затримка була за військовою формою для Східняка. Маючи розгалужену підпільну мережу, роздобути її не так уже й складно, та забирало час, тож Коломієць усе одно мусив чекати. Не думав, що все вдасться, та пощастило — знайшли й доставили все, що треба. Той старшина, з якого зняли галіфе й гімнастерку, за життя був грубший за хорунжого, усе висіло мішком, довелося вдягнути на білизну плетений светр, застебнутися під горло й тугіше затягнути пас. Поки чекав, отримав до своєї солдатської книжки майже справжню довідку з госпіталю, написану традиційно нерозбірливим лікарським почерком. Тепер він тимчасово став старшиною Мурашовим, який прямує зі шпиталю до своєї частини.
Побіжна перевірка проканає.
Зранку вийшов на трасу, попросився на попутку до Луцька, дорогою травив солоні анекдоти й на веселе товариство ніхто не звернув увагу. Міста Максим не знав, зовсім не орієнтувався, та Грак просвітив, змусив повторити маршрут кілька разів, тож не журився, тримався впевнено. Хвилювало інше: відсутність детального плану дій. Адже легко зголоситися до справи, навіть виконати не складно, якщо підготуватися. Зі свого, та й чужого досвіду Коломієць знав: треба зайти в місто, зробити задуману справу й вийти. Останнє — бажано, бо самогубцем Східняк себе не вважав, як, зрештою, ніхто інший.
Поки щастило. Він ішов розбитими вулицями, роздивлявся будівлі старовинних костелів, уже пристосованих під цивільні заклади, кілька разів запитав дорогу, і ні в кого не викликав підозр чи надмірної зацікавленості. Кілька разів проминув повз патруль, віддав честь, йому механічно відповіли. Загалом здалося — Луцьк хотів спокою й існувала певна домовленість миру не порушувати.
Завернувши на потрібну вулицю, Максим відшукав хату, де була чергова домівка. Уже перевалило за обідню пору. Роззирнувшись й переконавшись, що все спокійно, перейшов двір, ковзнувши поглядом по розвішеному на спеціально натягнутій мотузці пранню. Постукав у двері.
— Червона, — сказав, побачивши молоду жінку в проймі дверей.
— Калина, — почув відповідь, швидко зайшов, запитав відразу:
— Усі тут?
— Двоє, — кивнула вона, потім додала: — Я Марта.
— Східняк.
— Знаю. Навіть чула.
— Від кого?
— Говорять. — Марта не відповіла прямо, жестом запросила всередину.
— І що кажуть? — поцікавився Максим, лишаючись на місці.
У кімнаті почувся рух, вийшов Грак, покрутив пістолет у руці, сховав.
— Перевірив, чи справді ти.
— Затримався трохи. Міг бути не я?
— Тут гостей ходить, мов до отця на сповідь.
— Теж мені — порівняв, — пробурчала Марта. — Не товчися вже тут, зайди.
Коломієць пройшов, намагаючись не маячити навпроти вікон, хай вони й були запнуті завісами.
Зачиняти щільно, наглухо означало викликати зайву підозру й зацікавити, що там ховають. Кинув у куток напівпорожній «сидір», зиркнув на Тихого, який саме вилазив зі сховку в підвалі. Ані його вигляд, ані вираз обличчя Грака йому не сподобалися.
— Що? — запитав коротко.
— Нічого хорошого. Нам не вільно довго тут сидіти.
Максим глянув на Марту.
— Так і є, — кивнула вона. — Тут недавно був чоловік, назвався Андрусем. По-дурному налетіли на москалів. Чи втік він, не знаю. Я кулю зловила.
— Але ми тут. Отже, домівка не засвічена.
— Я перевірив, ніби все добре, — мовив Грак. — Але ти ж розумієш, друже командир. Усяке може бути.
— Ти перевірив усе й зайшов. Нічого не побачив підозрілого.
— Бо не знав про халепу. Тепер знаю.
— Хочеш сказати — чекали тут на мене, аби вже забратися геть?
— Треба, — погодився Грак, — та нема куди. Інші домівки шукати треба. Бач, як воно буває.
Коломієць озирнувся на Тихого. Той знизав плечима, потім, не зважаючи ні на кого, примостився біля столу, розстелив газету й заходився розбирати пістолет. Мовчала й Марта. Максим звик до того, що неможливо втілювати навіть приблизні плани в тих умовах, у яких вони змушені діяти. І все одно не був готовий опинитися в місті зовсім без прикриття, тицяючись у різні боки, мов цуцик.
— Чекайте, — мовив, укотре обвівши поглядом кожного. — Дайте хоч передихнути. А ти, Марто, краще руку покажи.
— Для чого? Ти, може, лікар?
— Показуй.
Зітхнувши, Марта, не зважаючи на присутність одразу трьох чужих чоловіків, скинула з плечей хустку, розстебнула кофтину. Тихий не звертав увагу, розкладаючи на газеті пістолетні деталі. Грак відвернувся до вікна. Максим прикипів поглядом до її пальців, Марта перехопила, кинула:
— Наказали — виконую.
— Так я ж нічого.
Насправді Східняк давно не бачив оголеного жіночого тіла. Уже пошкодував про сказане, бо щось призабуте пробудилося, коли Марта не дуже зграбним рухом звільнилася від кофти, відкривши напухлу, набряклу довкола рани лівицю.
— Оце хотів побачити?
— Спокійно.
Роздивлятися рани було не в новинку, Максим бачив ледь не щодня різні, значно сильніші, бувало — смертельні поранення. Притримуючи знизу жіночу руку й знову відчувши від доторку до шкіри млість, пальцями своєї правої легенько пробігся біля враженого місця. Марта скривилася — боліло, хай не так різко, — але мовчала, лиш гучно сопла носом. Натиснувши в одному місці сильніше, Коломієць відчув, як дівчина здригнулася, а з-за країв засохлої скоринки шкіри видушився жовто-червоний згусток.
— Гноїться.
— Знаю. Коли пальця вріжеш, теж може.
— Це не палець. — Максим знову надавив. — Рани треба чистити.
— Я обробляла.
— Але ти теж не лікар. Сядь.
Коломієць знайшов спосіб відтягнути, хай на короткий час, прийняття рішення. Грак тим часом зрозумів без зайвих слів — пішов на кухню, приніс кухоль з нагрітою водою, потім знайшов недопитий Андрусем самогон. Тихий відволікся від чищення зброї, витяг і дав Максимові свій складний ножик, недавно нагострений.
— Так ви серйозно? — Мартині брови стрибнули вгору.
— Дуже. Сиди отак, терпи. Болітиме.
— Робіть уже, не лякайте.
Коломієць дбайливо протер лезо самогоном, ним же протер поранене місце. Потім запалив
