Українська література » Сучасна проза » Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
в чому не винен, — мовив Мирон, не підводячи голови. — То все наклепи. — Та враз підвів, глянув на Довбуша, ігноруючи Червоного. — Друже Довбуш, я хлопець простий. Наробив помилок, хотів триматися від усього подалі. Зрозумів усе, бо краще — пізно. Тому прийшов до вас. Аби інакше було, я б хатинку Іванчину давно совєтам назвав.

— Там небезпечно, — відрізав Довбуш. — Треба естафетою попередити, якщо встигнемо і нікого ще не забрали. До Ставчан більше дороги нема через тебе. Хоч як маємо звідти зніматися, правду кажеш, друже Остап.

— Я кажу правду! — Чотар поволі випростався. — Я! Не знаю, хто й за що мене обмовив! Подумайте добре! Якщо все так, як кажете, виставити мене ворогом — прикрити іншого, справжнього! Цвяшка перевірте так само! Може, він провокатор?!

Червоний нервово потер долоні.

— З мене того доста, друже Довбуш. Ти вже щойно все сказав, Чотарю. Аби не переклав провину на іншого, я б ще тебе слухав, дав шанс. Помилка не виключена, Служба безпеки перевіряла б усе додатково й ретельніше. Але зараз — усе. Я з висновками, почутими тут, більше ніж згоден.

Не бажаючи більше нічого слухати, вийшов на повітря.

Мирона Чотаря вивели із заведеними за спину руками.

Забрали пасок, як належить арештованому. Збоку молодий хлопець нагадував старого діда, чийого лиця через фокуси людської природи досі не торкнулися зморшки. Ішов, дивлячись під ноги, зіщуливши плечі, зігнувши спину горбом і човгаючи.

Але щойно дійшов до бункера, у якому їх із Цвяшком у перший їхній день закрили під арешт, ураз змінився на очах. Гордо випростався, ніби відразу ставши більшим на цілу голову, розправив плечі, затим — руки, які ще не скрутили, повернувся до свого конвоїра. Закричав, аж луна пішла лісом. Ударив незграбно й сильно, з місця гайнув уперед, пролетівши крізь найближчі густі кущі, на короткий час зник із виду.

— Тримай! — заволав Довбуш.

Поруч кілька вояків уже хапали зброю. Цвяшко першим кинувся навздогін, та його зупинили. Червоний смикнув рукою, вже поклав її на розстебнуту кобуру. Враз передумав — уже вдарили автомати з двох боків, троє чи четверо кинулися навздогін.

Ще кілька пострілів, далі — довгий пронизливий крик.

Тиша.

За кілька хвилин на полянку двоє виволокли під руки мертве тіло. Чотаря тягнули по землі обличчям догори. Порожні очі дивилися на хмари та верхівки дерев, що гойдав весняний вітерець. Його кинули ближче до Довбуша, той невдоволено хитнув головою:

— Ото! Живим треба було…

— То я промахнувся, — почулося у відповідь винувато. — Мимо стріляти ще треба вчитися, друже Довбуш.

— Почув про Службу безпеки — злякався, — гмикнув Червоний. — Самому застрелитися пороху забракло. Хоча в мене різне траплялося. Бувало, зрадники вкорочували віку. Закопайте його десь, друже Довбуш. І збирай людей, підемо звідси раніше. Хтозна, раптом і про це місце вже відомо.

3

Луцьк, вулиця Ягеллонська

Полинін зібрався вечеряти.

Сьогодні вперше за останній тиждень майор повернувся додому раніше, ніж опівночі. Зазвичай Клавдія вже спала, відвернувшись до стіни. Вона взагалі була соньком, до війни лягала спати рано, і Федора попервах трохи дратувала ця її звичка.

Любив посиденьки з колегами, у московських традиціях ходити в гості чи приймати в себе, вечірки тягнулися довго, не обходилося без танців під патефон. Коли ж траплялися урочистості, де треба було бувати з жінками, це часто тягнулося до ранку. На перших порах Полинін не помічав дивного стану Клавдії, потім — намагався не звертати на це увагу. Та коли вона кілька разів вибачалася та йшла спати в самий розпал, а він потім пояснював: жінка всіх поважає, просто втомилася чи прихворіла, залежно він того, чим виправдовував минулого разу. Та незабаром викручуватися набридло, і тоді молоде подружжя посварилося вперше.

— Перед людьми мене ганьбиш! — кричав Федір, міряючи кімнату кроками, кружляючи довкола Клавдії, яка сиділа, склавши руки на колінах, мов винувата школярка. — Усі вже думають, ти носа дереш! Гляньте, яка цяця, уся така культурна!

— У тебе такий тон, наче бути культурним — кримінальний злочин або зрада Батьківщини, — парирувала вона, тримаючись спокійно, чим дратувала Полиніна ще більше. — Або договоришся зараз до того, що той, хто вважає себе культурним, — мало не ворог народу.

— Ти язика прикуси й словами не кидайся! — огризався він. — Гляди, бовкнеш щось подібне при інших. Подумають, то я так жінку навчив. І ворогом народу, моя дорогенька, будеш не ти, а вже ми з тобою.

— Для справжніх ворогів часу бракне? Уже виловили всіх?

— Замовкни, сказав! — Федір тупав ногою. — Культурна людина, до твого відома, це та, яка поважає інших. А ти, коли отак запросто встаєш і йдеш спати, нікого не поважаєш! Мене в першу чергу!

— Невже я в себе вдома не можу відпочивати, коли захочу! Це ж гості, колеги, друзі врешті-решт! Не насильство, не примус — гості!

— А ти, Клаво, — господиня! Маєш бути гостинною й привітною! Не лише зустрічати, а й проводжати!

— Так я ж не можу встати ранком, як засиджуся довго! У мене голова болить! Ну, влаштована, Федю, я так! Конституція!

— Конституція в нас у країні одна! — відрізав Полинін. — Думаєш, мені легко на службі? Держава наповнена ворогами! Війна на носі, хоча товариш Сталін уже зупинив імперіалістів, підписавши з Гітлером мирний договір! Так це їх не заспокоїть, Клаво! А в мене ще й дома непорядок!

— Порядок у тебе вдома! Я на роботу ходжу, ще й устигаю прибирати, готувати, мити, прати!

— Так носи все в пральню, це полегшує хатню роботу!

— Я тобі кажу — стомлююсь, у мене свій біологічний годинник!

— О, знову щось розумецьке! Де ти цього понабиралася?

— Що тут такого, Федю? Ну, цікавлюся я різним таким! Хіба я винна, що в тебе інші інтереси?

— Скажи ще — зробила помилку, ми чужі люди!

— Не чужі! Ну, не чужі! Ти ж знаєш, як я тебе люблю!

Як правило, це ставало своєрідним сигналом для примирення, і Полинін тягнув дружину на ліжко. З часом такою фразою він, а частіше — вона завершували будь-який родинний конфлікт. Хоча спроби, як казав сам Федір, полагодити або перевести цей біологічний годинник лишалися марними. Якийсь час Клавдія мужньо трималася, але потім усе одно просилася спати чи йшла раніше з довжелезних вечірок.

Потім — війна, яка на кілька років змусила Полиніна забути про прикру для нього особливість жінчиної природи. Коли випливли її зради, вони переважили все інше, і майор ужив певних заходів. Не був певен, що пробачив Клавдію остаточно, але мирилися вони трохи забутим, проте, виявляється, досить дієвим способом: вона сказала пароль «як я тебе

Відгуки про книгу Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: