Зібрання творів - Амброз Бірс

шквал картечі, розриваючи повітря. Лейтенант опустив поводи на кінську шию й сидів у сідлі рівно, склавши руки. Невдовзі коня рознесло на шмаття, а вершник упав на дорогу. Забувши свої обов’язки, відклавши олівця та записника, я сидів на узбіччі дороги й спостерігав, як відчайдух помалу вибирається з-під понівеченого тіла тварини й спинається на ноги. Враз гармата перестала палити, й кремезний солдат-південець, видобувши з піхов шаблю, вихором помчав на баскому скакуні назустріч Терстону. Той побачив випад, став на повний зріст і знову схрестив руки на грудях. Був надто вже гордий, щоб порушити своє слово, до якого я його принукав своєю неввічливою реплікою. Він став глядачем, і тільки. Ось-ось лезо розтяло б лейтенанта, як скумбрію, але благословенна куля в останню мить звалила нападника на дорожню пилюку, й той з розгону докотився до Терстонових ніг. Того вечора, доводячи до пуття свої похапцем зроблені записки та шкіци, я знайшов час придумати перепрошення – щось на зразок недолугого каяття. Згодом я пробелькотів його – геть по-дурному.

За кілька тижнів частина нашого війська пішла в наступ на ліве крило ворога. Атаку на незнані позиції в незнайомій місцевості повела бригада, в якій я служив. Такі вже там були яри та крутосхили, такий густий виріс чагарник, що всім нашим кавалеристам довелося спішитися – навіть бригадному командирові та його штабникам. У ближньому бою Терстон випередив усіх, і ми знайшли його, важкопораненого, допіру тоді, коли взяли останній рубіж ворожої оборони. Кілька місяців лейтенант пролежав у нашвілльському шпиталі, що в Теннессі, а тоді повернувся до нас. Про свою пригоду сказав небагато. Мовляв, заблукавши, він забрів мало не в тил супротивника й там дістав кілька куль. Однак ми дізналися подробиці від одного з полонених південців, який перед тим узяв був у полон Терстона:

– Він неквапно підійшов просто до нас, залеглих в обороні. Вся наша рота зірвалася на ноги й націлила на нього рушниці. Дехто міг би й упертися цівкою в його груди. «Кинь під ноги шпагу й здайся, клятий янкі!» – крикнув хтось із командирів. А той дивак повів оком по дулах, тоді схрестив руки, не випустивши ефеса, й поволі проказав: «Не кину й не здамся». Якби ми всі випалили, то посікли б його на дрібний мак. Але були серед нас такі, що не вистрелили. Як-от я. Ніхто б мене не змусив пустити кулю.

Якщо хтось спокійно дивиться смерті у вічі й відмовляється від усіх поблажок, то він, природно, високої думки про себе самого. Не знаю, чи цим висновком можна було б витлумачити отаку гордовиту позу зі схрещеними руками. Якось за столом після обіду, коли Терстона не було в їдальні, наш квартирмейстер, невиправний заїка, особливо ж напідпитку, подав інше тлумачення:

– Ц-це т-такий с-с-спос-сіб б-борот-тися з-зі с-своєю рис-сою х-характ-теру. Лейт-т-тенантові з-з-завжди к-кортить ут-тект-ти в-в-від н-неб-безпеки.

– Що?! – спалахнув я, рвучко вставши. – Натякаєте, що Терстон боягуз?! Та ще й позаочі?!

– Як-кби в-він б-був б-боягуз, т-то н-навіть н-не проб-бував б-би б-борот-тися з т-такою в-вад-дою. А як-кби в-він б-був т-тут, то я н-н-не н-наважив-вся б г-говорити п-п-про це, – примирливо відповів заїка.

Сміливець і відчайдух, Джордж Терстон загинув ганебною смертю. Бригада розташувалася в полі, штаб – у гаю з височезними деревами. До горішньої гілки одного з них якийсь урвиголова прив’язав за два кінці шнур завдовжки не менш ніж сто футів – змайстрував гойдалку. Розгойдавшись, летиш униз із висоти п’ятдесяти футів, описуєш півколо й злітаєш до такої самої висоти, а тоді, затримавшись на одну бездиханну мить, поринаєш назад у запаморочливу прірву. Той, хто зазнав таких разючих відчуттів, нізащо не зуміє передати їх словами новакові в цій забаві. Одного дня Терстон, вийшовши із свого намету, забажав пізнати премудрощі набирати розмаху в гойданні – мистецтво присідати та випростовувати ноги, в якому кожний хлопчисько мастак. За хвилину-дві лейтенант опанував цю штуку, а тоді розгойдався, та так, що й не снилося найдосвідченішим і найхоробрішим із нас. Ми здригалися, спостерігаючи цей карколомний політ.

– С-с-спиніть його, – сказав квартирмейстер, лінькувато походжаючи після полудника біля намету-їдальні. – В-він н-не зн-нає, що к-коли п-переб-брати в-висот-ту, ц-ця з-з-забава с-стає с-с-смертельною.

Терстон завзято нарощував розмах, і на верхніх точках дедалі більшої дуги його постать, уперта ногами в шнур, неухильно наближалася до горизонтального положення. Як тільки ноги занесуться понад голову, натяг шнура згубно ослабне й почнеться вертикальне падіння, яке зрештою досягне такої швидкості, що лейтенант не втримає шворок у руках і розіб’ється. Всі усвідомлювали цю небезпеку, всі жестикулювали й кричали, щоб припинив забаву, та він і далі шугав повз них – шумний, як картеч, і розмитий у найпрудкішому русі внизу жахливої дуги. Жінка, що стояла неподалік, зомліла й упала. Ніхто цього не зауважив. Надбігали, галасуючи, юрми солдатів із польового табору. І раптом запала тиша – в мент, коли Терстон був на злеті.

Лейтенант відділився від гойдалки – ото й усе, що знаємо. Обидві кисті водно відпустили шворки, а ті, враз утративши надлишкову вагу, заметлялися й стали опадати. Натомість людське тіло понеслося за інерцією вгору й уперед головою, вже не по колу, а по зовнішній, дотичній кривій. Це тривало кілька митей, які видалися віками.

– Господи! Невже він вічно здійматиметься вгору?! – крикнув я. Може, й не крикнув, а тільки подумав.

Тіло наближалося до гілки дерева. Пригадую, я втішився був надією, що лейтенантові вдасться вхопитися за неї й порятуватися. Ба навіть встиг поміркувати, чи витримає вона його вагу. Та Терстон пролетів понад гілкою, виразно позначившись на тлі блакитного неба. Дотепер, по стількох роках, пам’ятаю образ людини в небі, її зведену голову, стулені докупи ноги. А от руки... їх я не побачив.

Умить, несподівано й приголомшливо, постать змінила напрямок руху і, перевертаючись, полетіла сторчголов. Натовп загомонів і кинувся вперед. Пролунав ні на що не схожий звук. Бухнуло, стрясло землею. Воякам, звиклим до смерті в її найстрашніших видозмінах, стало зле. Одні поплелися геть на непевних ногах, другі сперлися на стовбури, треті посідали на коріння. Смерть повелася нечесно – вдарила незнаною зброєю, скориставшись новою підступною стратегемою. Ми й не відали, що в неї в запасі такі жахливі та бридкі засоби залякувати.

Терстонове тіло лежало горілиць. Одна нога підвернута під нього й зламана над коліном. Кістка ввігналася в землю. Живіт луснув, випали нутрощі. В’язи скрутилися.

Руки застигли, схрещені на грудях.

⥈

Пересмішник

Час дії – погожий недільний пополудень