Зібрання творів - Амброз Бірс

– Хто саме доповів про це? – спитав він, не дивлячись на сержанта, втупившись в імлу понад головою коня.

– Капрал Гассман і рядовий Маннінґ.

Рансом трохи помовчав. Його обличчя ледь зблідло, губи злегка стиснулись, але зауважити цю зміну зумів би значно уважніший спостерігач, ніж сержант Морріс. Голос анітрохи не змінився.

– Сержанте, подякуйте від мене лейтенантові Прайсу. Передайте йому мій наказ – відкрити вогонь з усіх гармат. Картеччю.

Сержант відкозиряв і щез у тумані.

IV. Для ознайомлення з генералом Мастерсоном

Шукаючи командира дивізії, генерал Камерон разом із своїм супроводом проїхав майже милю вздовж лінії фронту, праворуч від Рансомової батареї, й тут дізнався, що дивізійний командир вирушив шукати командира корпусу. Кожен хоче знайти свого безпосереднього начальника – зловісна ознака того, що ніхто не почувається впевнено та спокійно. Камерон проїхав ще півмилі й, на щастя, перестрів командира дивізії – генерала Мастерсона.

– А, це ви, Камероне, – сказав дивізійний командир, осадивши коня й зовсім не по-військовому перекинувши ногу через луку сідла. – Що там у вас? Сподіваюся, ви знайшли добру позицію для своєї батареї. Зрештою, в такому тумані будь-яка позиція не краща й не гірша від іншої.

– Так, генерале, – відповів Камерон з великою гідністю, підхожою його нижчому чину, – розташування моєї батареї дуже добре. Чого, на жаль, не можна сказати про командування нею.

– Що? Кого ви маєте на увазі? Рансома? А я гадаю, що він хлопець хоч куди. У збройних силах ми маємо ним пишатися.

Офіцери звикли величати армію збройними силами. Самозвеличення городян чималих міст дуже вже провінційне, так само й самопишання аристократів очевидно плебейське.

– Капітан занадто наполягає на своїх судженнях. Між іншим, щоб зайняти висоту, яку він утримує, я мусив до небезпечної міри розтягти фронт своєї бригади. Ця висота на моєму лівому... тобто на краю лівого флангу армії.

– Та ні, ще лівіше розташувалася бригада Гарта. Він дістав наказ – уночі виступити з Драйтауна4 й підтягтися до вас. Краще б вам поїхати й...

Репліку обірвала жвава канонада, що розпочалася ліворуч. Обидва генерали в супроводі ад’ютантів та ординарців, гучно вибрязкуючи й видзенькуючи, пустилися туди учвал. Та невдовзі пригальмували, бо в тумані треба було мати на очах лінію фронту й триматися поблизу неї, а тут роїлися вояки й сновигали впоперек дороги. На всій довжині ця лінія набирала чіткішої форми – солдати кидалися до зброї, а офіцери з оголеними шпагами шикували шеренги. Прапороносці розгортали знамена, горністи сурмили збір, з’являлися санітари з ношами. Офіцери сідали на коней і відсилали свої пожитки в тил під наглядом чорношкірих денщиків. Позаду, в примарному просторі лісу, шаруділи й стиха гомоніли бійці резерву, що гуртувалися в лаву.

Не марним було це приготування. Минуло заледве п’ять хвилин після того, як гармати капітана Рансома порушили хистку тишу непевності, і всюди загриміли постріли та вибухи. Майже на всіх ділянках фронту вороги рушили в атаку.

V. Як звуки можуть воювати з тінями

Рансом походжав за своїми гарматами, що гатили часто й рівномірно. Каноніри орудували нишком, хоча не квапилися й наче не хвилювалися. Зрештою, не було чого хвилюватися.

Не штука виділити в туман і вистрілити. Таке кожному до снаги.

Солдати усміхалися за своєю гримкою роботою. Працюючи вже не так жваво, вони раз у раз цікаво позирали на свого капітана, який став на стрілецький приступець і дивився понад бруствер, ніби бачив наслідки пальби. Але єдиним видимим наслідком було те, що при землі замість густої мряки залягли широкі простирадла диму. Раптом імла вибухнула гуками «ура», які напрочуд доладно заповнювали паузи між пострілами. Небагатьом бійцям, що мали час і змогу прислухатися, ці поклики видалися невимовно дивними: такі гучні, близькі й грізні, а нічого не видно. Люди вже не усміхалися – працювали зосереджено й гарячково.

З приступця капітан Рансом побачив, що внизу з туману виринула юрма невиразних сірих постатей і кинулася вгору схилом. Тепер гармати палили часто й запекло, поливаючи залюднений схил картеччю, свист якої було чути крізь вибухи. У цій несамовитій залізній зливі нападники просувалися крок за кроком по тілах своїх полеглих, стріляли в амбразури, перезаряджали рушниці, знову стріляли й, нарешті, падали – зразу ж перед тими, що полягли раніше. Невдовзі дим згустився й покрив геть усе. Він осідав на вояків у наступі, волікся назад і огортав вояків в обороні. Артилеристи бачили на кілька кроків – достатньо, щоб обслуговувати гармати. Раз по разу на бруствері виникали силуети ворожих солдатів – щасливців, які добралися до простінка між двома бійницями й порятувалися від картечі. Такими вже безтілесними увижалися ці постаті, що кільком піхотинцям видавалося не вартим завдавати собі клопоту – йти на них зі штиками і скидати у рів.

Під час бою командир батареї може знайти собі краще заняття, ніж трощити черепи, тож Рансом відійшов від бруствера на своє звичне місце позаду гармат і став, склавши руки на грудях. Поряд із ним стояв горніст. І тут у розпалі бою до капітана підійшов лейтенант Прайс, який тільки-но в самому укріпленні зарубав шаблею надто вже відважного нападника. Між двома офіцерами зав’язалася жвава розмова, принаймні лейтенант вів її таки жваво – розмашисто жестикулював і раз у раз гукав у вухо своєму командирові, стараючись перекричати пекельний гуркіт гармат. Якби ці жести поспостерігав актор, то потрактував би їх як вираз спротиву. Прайс ніби не схвалював того, що робили гармаші та піхотинці. Невже захотів піддатися ворогам?

Рансом слухав, не змінюючи ні пози, ні виразу обличчя. Дочекавшись кінця цього полум’яного звернення і вловивши мить відносного затишшя, він спокійно подивився у вічі своєму підлеглому й відповів:

– Лейтенанте Прайсе, вам не належить щось та й знати. Цілком досить виконувати мій наказ.

Лейтенант повернувся на своє місце, а що бруствер очистився, капітан знову підійшов до нього, щоб глянути назовні. Коли він піднявся на стрілецький приступець, над гребенем насипу вигулькнув солдат, вимахуючи великим яскравим прапором. Вихопивши пістолета з-за пояса, Рансом застрелив сміливця. Тіло хитнулося вперед, упало й повисло з внутрішнього боку насипу. Простягнуті руки досі стискали древко. Кілька супутників цього південця повернулись і пустилися навтіки вниз схилом. Повівши оком понад бруствер, капітан не побачив жодної живої людини й зауважив, що по укріпленню вже не стріляють.

Він дав знак горністові, й той просурмив сигнал припинити вогонь. На всіх інших ділянках бій уже закінчився. Атаку конфедератів відбито. Змовкла канонада, стихла стрілянина, запанувала мертва