Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Ще раз ти підійдеш до нього і, клянусь тобі, я замкну тебе, що ти нікуди не вийдеш! – задихаючись від гніву, закричав він так, що Ярині навіть страшно стало. – Не смій більше наближатися до нього! Не смій говорити з ним!

Яринка злякано дивилася на нього – груди Данила бурхливо здіймалися, а погляд чорних очей став зовсім диким.

– Не кричи на мене! Чого ти сказився? Що я такого зробила? – вигукнула дівчина, опанувавши себе і не розуміючи, що сказився Данило від ревнощів. І такий шалений гнів милого ще більше її розлютив. «Значить, і на ній скаче, і на мене сподівається вузду надіти!» – в гніві думала вона.

– Та ти знущаєшся з мене, Ярино?! – знову закричав Данило, хапаючи її за зап’ястя. – Я забороняю тобі навіть підходити до льоху!

– А яке в тебе право мені забороняти? – вигукнула Яринка, різко вирвала руку і відштовхнула його від себе. – Ти мені ще не чоловік, а вже наказуєш. Що ж буде, коли ми одружимося? Не смій так зі мною розмовляти! – і різко повернулася до нього спиною, ледь не хльоснувши косами.

Данило сторопів, але опанував себе і більш стримано, проте палко заговорив:

– Ярино, я кохаю тебе і не можу спокійно дивитися, як ти воркуєш із цим татарином! Я не збираюсь це терпіти! І якщо ти не розумієш по-доброму, то я змушу тебе це зрозуміти!

Яринка глузливо фиркнула і, вперши кулачки в стегна, повернулась і насмішкувато подивилась на нього.

– Ой! Цікаво як? – нахабно запитала вона. – Що ти мені зробиш?

– Побачиш! – з погрозою в голосі відповів Данило, зусиллям волі стримавши черговий приступ люті.

– Ти забуваєшся, Даниле! Забуваєш, що в тебе поки немає на мене ніяких прав!

Данило глибоко вдихнув і шумно видихнув, стримуючи гнів, а потім майже спокійним тоном відповів:

– Я не жартую, Ярино! Ти мені дорожча за життя! Тож не грайся з моїм серцем і не змушуй ревнувати.

Яринка подивилася Данилові в очі – його погляд видавав щирість, але вона цього не зрозуміла. Для дівчини існували лише її образа й уражене самолюбство, які підігрівалися ревнощами, а ще дратував цей скандал. Тому, метнувши на нього злий погляд, вона швидко пішла геть. Данило, хмурячись, дивився Ярині вслід, поки вона не зникла з очей, а потім замкнув льох і пішов до бурдюга з важким серцем.

За вдачею Данило був власником. Але власником незвичним – він не вважав кохану безправною річчю. Але якщо жінка його кохає, то має належати лише йому і тілом, і душею, і вподобаннями та не цікавитися нічим іншим. Натомість Данило був готовий віддавати коханій усього себе без залишку та зробити її життя веселим і щасливим. І така поведінка Ярини образила його до глибини душі. Хлопець перебирав в умі всі можливі причини, але жодна не здавалася йому переконливою. Але кохання пересилило образу, і ввечері, повернувшись додому, Данило жодним словом не нагадав коханій про сварку.

Яринка ж остаточно вирішила помстися Данилові, допомігши Аязові втекти. «Він розлютиться так, що влаштує ще більшу сварку, ніж сьогодні, отже буде привід кинути його!» – думала дівчина.

Наступного дня Ярина знайшла в інструментах Степана терпуг і сховала поблизу льоху. А ввечері Уляна попросила її віднести бранцю вечерю – жінка ж нічого не знала про сварку закоханих. Данило напустив на себе байдужий вигляд і слідом за Яриною не пішов, даючи зрозуміти, що довіряє їй.

Спустившись до льоху, Яринка поставила біля Аяза маленький горщик із кашею.

Аяз мовчав. Він уторопав, що Ярина використала його, аби подражнити нареченого, і теж образився. Але потім пригадав, що вона завжди трималася так, що між ними була певна межа, яку він не сміє перетинати. Отже він був цікавий дівчині, а це зігрівало душу. І до того ж тепер мурза знав, що Ярина чужа наречена, і честь не дозволяла йому з нею говорити, хоч він усією душею ненавидів Данила.

Ярина, озирнувшись на двері, поклала біля нього терпуг.

– Ланки ланцюга тонкі, ти встигнеш перепиляти їх за ніч. А на світанку я прийду і випущу тебе, – ледь чутно прошепотіла вона і швидко побігла геть.

Данило чекав Ярину біля хати, а коли вона підійшла, допитливо зазирнув їй в очі. Дівчина невимушено всміхнулася йому. Він якийсь час мовчав, а потім рвучко обняв її, притулився палким поцілунком до її шиї. «Ніколи не змушуй мене ревнувати тебе, мій вогнику! Я не хочу тебе ні з ким ділити!» – палко шепотів він між поцілунками, міцно обнімаючи її. Від цих слів Ярину знову охопила образа. Схотілося відіпхнути його від себе і вигукнути, що він – брехун. Але вона стрималася.

Настала ніч. Лежачи без сну, Ярина терпляче чекала світанку. Час тягнувся нескінченно повільно, хотілося спати, але ось за вікном засіріло, і Ярина безшумно піднялася з ліжка. Обережно ступаючи босими ногами і стискаючи в руці ключ від льоху, дівчина вислизнула з дому. На вулиці Ярина підманила і замкнула в сараї дворового пса, щоб не загавкав, і побігла до льоху. Біля дверей вона зупинилась – руки тремтіли, а серце завмирало. «Може, не варто так чинити? – подумала дівчина. – А якщо Аяз почне мститися? Ах, ні, він занадто шляхетний для такої чорної справи!» – і, більше не вагаючись, відімкнула льох.

Аяз уже чекав її біля входу. Яринка замкнула льох і, взявши Аяза за руку, повела до берега Дніпра, де стояв човник. Але на півдорозі зупинилася і попросила:

– Аязе, я не знаю, що у тебе сталося з Данилом, і не питаю тебе про це – це ваша справа, і я зважилася допомогти тобі втекти, бо не хочу, щоб він убив тебе, – збрехала вона. – Але я прошу тебе – не мстися його дядькові і тітці, не знищуй із помсти цей зимівник. Пообіцяй мені!

– Я клянусь тобі в тому, Ярино, – відповів Аяз. – І клятви своєї я дотримаю, бо зобов’язаний тобі не просто життям, а й своєю честю!

– Добре! Тепер ходімо, я відведу тебе до човна – по-іншому швидко поїхати з зимівника ні на чому.

Ставало світліше, й Аяз спрагло озирався на всі боки – світ такий привабливий, коли ти вільний! І тут його погляд уперся в розпущене волосся Яринки. Аяза здивував цей вогненно-золотий відтінок, який із кожним новим променем сяяв усе яскравіше, а довгі пасма погойдувалися в такт її кроків, немов звивисті язички полум’я. «Цікаво, а якого кольору її очі?» – подумав