Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– А поясни, навіщо ти мені раз у раз щебечеш про дитинство? Чи ти так постаріла, що весь час його згадуєш, наче стара баба молодість?

– А хіба тобі не любо згадати, як добре нам було разом? – вкрадливо запитала Галя.

– Ні, – відрізав Данило, – не любо. І ось що, Галю, більше не докучай мені.

– Досі сердишся на мене, що я тоді відмовила тобі? – скинувши соболину брову, запитала жінка і ніжно подивилася на нього, даючи зрозуміти, що вона дуже шкодує про це.

– По правді – навіть радий цьому! – глузливо відповів Данило.

– На дівчисько своє натякаєш? От ніколи б не подумала, що такий красень, як ти, на руду шмаркачку спокуситься! Невже кращих дівок немає? – ущипливо запитала Галя, навмисно заклавши руки за спину, щоб її груди звабливо випнулися.

Данило тільки зневажливо осміхнувся та вкрадливо запитав:

– І чого ти хочеш домогтися, обгуджуючи мою Яринку?

– Не пара вона тобі. Ти вартий кращого, Данилочку!

– Он як! Тоді підкажи мені, кого кращого я гідний? – стримавши смішок, запитав Данило, міркуючи, як би її відшити.

Галя зітхнула і млосно глянула на нього.

– Знаєш, Данилочку, я ж зовсім не була щаслива всі ці роки, бо жила з нелюбом. Батько обрав мені чоловіка і зовсім не спитав мене, чи хочу я піти за нього, – гірко зітхнувши, брехала Галя, а потім подивилася йому в очі і тремтячим голоском промовила: – Я ж увесь цей час тільки про тебе й думала!

Данило хмикнув і глузливо на неї подивився – мовляв, чхати я хотів і на тебе, і на твої почуття. Галя розлютилася. «Та, зрештою, що такого в цій плюгавці, що він учепився в неї, як реп’ях у собачий хвіст?» – подумала жінка і вирішила діяти рішуче. Вона кинулася Данилові на шию, повисла на ньому, шепнувши: «Я ж завжди кохала тебе, Данилочку! З самої юності!» – а потім притулилася до його губ поцілунком, чіпко обхопивши за шию так, щоб він не зміг її відштовхнути.

І треба ж було такому статися, що це все бачила Яринка! Дівчина, прийшовши до коханого і помітивши поруч із ним суперницю, напружено стежила за ними здалеку. І зараз від образи у неї аж в очах потемніло. Будь-яка інша дівчина на її місці влаштувала б скандал. Але надмірна гордість скувала волю Ярини – вона не опуститься до сварки. Тому дівчина повернулася і швидко побігла геть.

Ні Данило, ні Галя не помітили Ярини. Сам Данило дещо сторопів від такого нападу, але отямився, відсторонив від себе жінку та гидливо витер губи.

– Відчепися від мене! – суворо промовив він. – Що ти вішаєшся на мене, як та хвойда? Ти що, не розумієш, що ти мені як десята спиця в колесі? Якщо я колись і любив тебе, дурепу, то вже давно встиг забути! Гадаєш, я не бачу твого користолюбства – ти ж сподіваєшся, що я підберу тебе з твоїми синами. Іди звідси!

Від образи і приниження Галя зблідла й із ненавистю промовила:

– Не буде тобі щастя з твоєю рудою! Ти мені зараз у душу плюнув, і за це тебе Бог покарає!

– Галю, краще йди! – порадив Данило. – Не примушуй мене вчиняти з тобою так, як навіть із повіями не вчиняють.

Розлючена Галя побігла геть, а Данило дивився їй услід, і йому було гидко, наче він вліз у болото і забруднився смердючою багнюкою.

Ярина бігла, не розбираючи дороги. Її била лихоманка, думки сплутались у клубок, і вона ніяк не могла повірити, що її коханий, її Данило міг зрадити. «Господи, за що він так зі мною? За що?» – думала дівчина. Ноги привели її до тієї самої дніпровської кручі, де вона зрозуміла, що кохає Данила. Згадалися його слова: «Як же солодко згоряти в тобі, кохана!» Від цього спогаду до горла підступили сльози. Яринка деякий час стримувалася, а потім заридала так гірко, як ніколи в житті не плакала.

Виплакавшись, Ярина ще довго сиділа одна серед високої трави. «Клянуся, відплачу йому так, що він гірко розкається за моє приниження! Може, сказати, що я не піду за нього заміж? Ох, ні! Тоді ж доведеться розповісти все хрещеному і тітці з дядьком! А я не хочу! Треба придумати щось таке, щоб він сам від мене відмовився!»

І раптом їй дещо спало на думку: «Ой, а що цей татарин, якого він ховає? Ось воно! Ну, Даниле, ти заплатиш мені за свою двоєдушність!» – мстиво думала дівчина і, підхопившись, поквапилася до льоху.

Віднедавна Данило почав помічати, що Ярина поводиться дивно. Наче й цілує, наче й усміхається, але більше немає пристрасті в її поцілунках, немає безтурботної радості в погляді, як було раніше. Тепер у її очах з’явився прихований гнів. Данило намагався вивідати причини такої різкої зміни, але Ярина завжди спритно викручувалася. А ще частенько проводила час у льосі в компанії Аяза, який невимовно цьому радів.

Аязові було цікаво з Яриною – вона уважно слухала його балаканину і ставила розумні запитання, розпитуючи про все на світі, а він відповідав і милувався її гарненьким личком. І ці бесіди розвіювали нудьгу Аяза. Але найголовнішим було те, що про це рано чи пізно дізнаєтся Данило, і таким чином Аяз вельми б досадив своєму ворогові, показавши, що він анітрохи не боїться смерті і в очікуванні неї розважається.

Спочатку Ярина дійсно розраховувала помститися Данилові, жартуючи з Аязом. Але несподівано їй це стало гидко. А потім вона серйозно зацікавилася Аязом – він умів теревенити так само невимушено, як і Данило, але відрізнявся від нього витонченістю й поетичністю.

Сократ мав рацію – усе таємне рано чи пізно стає явним. Одного дня Данило прийшов додому трохи раніше, й ані Ярини, ані тітки вдома не застав. Він обійшов подвір’я, але нікого не знайшов. І раптом помітив, що дверцята льоху, де сидів бранець, прочинені. «З чого б це?» – здивувався хлопець. Він підкрався і, прислухавшись, із жахом почув кришталевий сміх своєї милої – Яринці було явно весело в товаристві Аяза. Кров у Данилових жилах закипіла, і він, забувши всяку обережність, кинувся в льох. А від побаченого там його ледь грець не вхопив – Ярина й Аяз сиділи поряд на соломі і приязно базікали. А ще татарин не зводив палкого погляду з його нареченої. Прогарчавши щось