Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Дівчина аж рота відкрила, здивовано дивлячись на Лавріна, – їй ніколи і на думку не спало, що старий шалапут, виявляється, є духовною особою.

– Так, було колись! Тільки з тих пір багато років минуло, я вже й забув, як службу в церкві правити. І людей я бачу наскрізь! Люди часто не здогадуються, що все у них на обличчі написано. Ось так дивився на Гальку і розумів, що в неї на думці. У неї ж погляд вовчиці, яка дичину вистежує, щоб своїх вовченят нагодувати. А ти, Яриночко, зовсім ще дитя! Треба було не мовчати, а рогача об Данила поламати – хоч він і не винен, але йому б на користь пішло. Та й Гальці треба було міцненько врізати, щоб за чужими чоловіками не полювала! Невже ти у моєї невістки не навчилася рогачем орудувати? Вона ж у цій справі найперша майстриня буде! А Данило – хлопець гоноровий! І в тобі душі не чув, тому й приревнував до цього татарина. Вважай, через ваші ж дурощі й гонор і вийшла між вами сварка.

Ярина, слухаючи Лавріна, почала розуміти, що вона накоїла. Данило справді був ні в чому перед нею не винен, кохав її всією душею і ніколи б не проміняв на іншу. А ще вона усвідомила, що теж шалено кохає його і всі її муки не від ураженої гордості, а від туги за ним. «Господи! Що ж я наробила?» – подумала нещасна Яринка, губи її затремтіли, і вона, схиливши голову на руки, гірко заплакала. Лаврін обняв її за плечі і почав заспокоювати:

– Не плач, онучко! Сльозами горю не допоможеш! Пес із ним, з цим татарином! Данило скоро переказиться і повернеться до тебе.

– Ні! Не… не… повернеться! Він у такому… гніві поїхав… що… що… – схлипуючи, говорила Яринка, а потім гірко заридала, притулившись до плеча старого. Лаврін її вже не втішав, з досвіду знаючи, що треба дати їй виплакатися. А нещасна Ярина, знесилившись від плачу, згодом почала заспокоюватися. Лаврін приніс їй води і задумливо дивився, як вона п’є, схлипуючи.

– Завтра вранці я поїду у Січ і поговорю з Данилом, – пообіцяв він. – Мене він послухає. А ти, онучко, більше не плач, а то всі очі виплачеш! А вони в тебе гарні, можна навіть сказати чаклунські! Повернеться до тебе Данило, ось побачиш!

Яринка подивилася на старого, а потім схопилася й притулилася до нього, а Лаврін із батьківською теплотою почав гладити її по голові.

– Дякую тобі, дідусю! – прошепотіла дівчина.

– А зараз їдь додому, Яриночко! – сказав Лаврін. – Щоб завидна повернулася. Бережи тебе Господь, дитя ти моє!

Від Лавріна Ярина поїхала зі спокійною душею – з’явилася надія повернути так бездумно втрачене щастя. Степ навколо був порожній, і тому дівчина одразу помітила вершника, який щодуху мчав до неї. Ярина насторожилася, готова при найменшій загрозі тікати в степ, але вершник замахав їй рукою.

– Я шукав тебе, панно Черевковська! – мовив чоловік, під’їхавши. – Тільки ось у мене погана звістка – твій брат поранений!

– Як? Що трапилося? – вигукнула Ярина, збліднувши.

– Та вепр на нього напав. Ми на полювання поїхали, а він так необережно… Їдьмо швидше! Він тут, неподалік! Я шукав тебе в зимівнику, але люди сказали…

– Та їдьмо вже! Де це? – перебила його Яринка, мало не плачучи. – Він що, смертельно поранений?

– Дасть Бог, виживе! – сказав вершник, криво посміхнувся й поскакав уперед, вказуючи дорогу.

Не варто й говорити, що це був Юзеф Бережний. Він вистежив Ярину, коли вона їхала до Лавріна, і вирішив на зворотному шляху заманити в своє лігво, вигадавши історію з пораненням Яреми.

Засмучена Ярина слухняно їхала слідом за Юзефом, розпитуючи подробиці цього вигаданого нещастя, і мерзотник охоче їй брехав. Так вони доїхали до глухої балки, де стояв маленький курінь, біля якого сидів Марек. Побачивши батька разом із дівчиною, хлопець аж лицем змарнів. Яринка зістрибнула з коня, не замислюючись, чому поблизу більше нікого немає – ні хрещеного, ні інших козаків, про яких їй брехав Бережний.

– Де він? – запитала дівчина.

– У курені, – відповів Юзеф, дістаючи ремені і йдучи за нею слідом.

Яринка, нагнувшись, увійшла в низенький курінь, але він був порожній.

– Але де ж… – почала питати дівчина і раптом скрикнула від болю, бо Юзеф викрутив їй руки, повалив ниць на землю і зв’язав. Яринка спробувала пручатися, але він швидко зв’язав їй ноги і заткнув рота.

– Нарешті торжествує Божа справедливість! – вигукнув Юзеф, із ненавистю дивлячись на дівчину. – Здивована?

Ярина величезними від жаху очима дивилася то на нього, то на Марека, який стояв за спиною батька і то бліднув, то червонів, ховаючи очі.

– Тепер ти заплатиш за смерть мого сина, Ярино! Так, я – батько Лукаша Бережного, того самого, якого твій дід безбожно вбив! Твоє безслідне зникнення стане і для нього, і для твого брата тяжким ударом – нехай шукають тебе, як я шукав свого Лукаша! Тільки ось вони тебе не знайдуть, бо я продам тебе татарам! – говорив Юзеф, задоволено спостерігаючи, як в очах його жертви з’явився жах, і наказав синові: – Збирай речі, Мареку, її скоро почнуть шукати. Поїдемо до Таволжану[29] – кажуть, татари часто там рибу ловлять.

Марек покірно почав збирати пожитки, а Юзеф наблизився до Промінчика – кінь іржав і загрозливо форкав, немов відчуваючи, що його господині загрожує біда. Бережний уважно оглянув жеребця і прикинув, що такого красеня можна вигідно продати, тож накинув йому на шию аркан. Бідний Промінчик спробував чинити опір, але зашморг боляче здавив шию, він захрипів і мусив підкоритися. Юзеф виніс із куреня зв’язану Ярину, яка відчайдушно звивалася, перекинув її обличчям донизу через спину свого коня і міцно прив’язав.

Через півгодини глуха балка спорожніла – залишився тільки порожній курінь.

Рабство – найтяжче з усіх нещасть.

Юзеф дуже квапився, але коли смеркло, змушений був зупинитися на нічліг. Знявши з коня зв’язану Ярину, кинув її на землю, наче мішок. Марек промовчав, але коли батько пішов по хмиз, то підняв дівчину і посадив, обперши спиною об стовбур дерева. При цьому зустрівся