Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Ти куди? – запитала Ярина.

– Туди, де не побачу твоїх безсоромних очей! – презирливо відповів Данило. – Відтепер я не хочу тебе ані знати, ані бачити! Ти розтоптала не тільки моє кохання, але й душу. Ти ніколи не варта була мого кохання!

– Даниле, стривай! Ти не можеш так… це ж ти… – затинаючись, почала виправдовуватися Ярина.

– Я не можу!? А ти, значить, можеш? – вибухнув Данило.

– А хіба не ти…

– Стули пельку! – грубо обірвав він її і вискочив із хати.

Грюкнули двері. Яринка дивилася на ці зачинені двері і лаяла себе за те, що так і не набралася сміливості сказати йому, що це він її зрадив, а вона лише відплатила йому за приниження. Але після того, як за Данилом зачинилися двері, Ярина раптом відчула дивну лунку порожнечу, що заповнила світ навколо неї, а вона стояла серед цієї порожнечі і не знала, що їй робити далі і куди податися.

У дворі почувся голос Уляни – вона в чомусь палко переконувала Данила, а він щось вигукнув у відповідь, а потім пролунав кінський тупіт. «Що ж тепер буде? – подумала дівчина. – Як я поясню все дядькові й тітці? Господи!» На очі навернулися сльози, вона затулила обличчя руками і повільно осіла на підлогу. Ярину душили ридання, і вона їх ледве стримувала. У хату увійшла Улянка і кинулася до неї, обняла за плечі.

– Яриночко, донечко, що сталося? Чого ви посварилися? Це ти татарина випустила?

Ярина мовчала і відводила очі, а потім її немов прорвало – вона розридалася і повідала тітоньці все те, що ось уже стільки часу її мучило. Уляна слухала, а коли дівчина виговорилася, обняла її і притиснула до себе. Вона все зрозуміла: і Яринине горе, й образу Данила. Але у жінки в голові не вкладався вчинок племінника, а підстав не вірити Ярині не було. Тільки ось що тепер робити і чия правда, Уляна не знала. А що в усьому винна Галя, їй і на думку не спало.

– Ти, Яриночко, не плач! Данило посердиться, посердиться, а потім приїде! Адже він так любить тебе! Тільки ось… – почала втішати Уляна, а потім замовкла, бо все це геть не трималося купи: якщо кохає, то чому ж тоді з іншою цілувався?

Коли Степан дізнався про сварку Данила і Ярини, то спочатку здивувався, а потім почав допитуватись у дівчини. Але Яринка тільки мовчала, а потім гірко розплакалася і втекла – вона соромилася дядька. Тоді Уляна сама все розповіла чоловікові. Степан розлютився – чхати він хотів і на небожа, і на Галю, і на татарина, коли його Яринка плаче і страждає. Він вважав винним в усьому лише Данила і клявся, що коли той з’явиться, то спише йому спину нагайкою за його витівки.

Сама Яринка ніяк не могла отямитися – вона чекала від Данила бурхливого скандалу, але він учинив як несправедливо скривджена людина, якій гідність не дозволяє карати свого кривдника – гордо пішов. Дівчина почала розуміти, що він більше ніколи не повернеться в зимівник. Не повернеться через неї. І Яринку охопив розпач – адже кожен куточок у зимівнику нагадував про Данила.

І потроху Ярина почала виправдовувати Данила: «Ну то й що, що він із нею цілувався? Але одружитися збирався зі мною! Он навіть бурдюг квапився побудувати, щоб нам було де жити! Треба було пробачити йому, і зараз він був би поруч, а я не вешталася б одна, як… як покинута!»

Яринку не менше, ніж ображена гордість, мучило й те, що тепер у людських очах вона покинута, отже погана наречена. І це ганьба, яку їй треба нести самій! Адже ніхто не знає, що насправді між ними сталося.

Час минав. Данило не з’являвся, і звісток від нього теж не було. А бідна Яринка страждала і мучилася. І невдовзі ці муки стали такі нестерпні, що Ярина не витримала і поїхала до Лавріна – він був єдиним, хто міг допомогти їй у цій біді. Старого вона знайшла біля бурдюга.

– А що це ти, онучко, сама, без Данила? – здивовано запитав Лаврін замість привітання.

– Дідусю, Данило… він… він… – губи Ярини затремтіли, на очі навернулися сльози, але вона стрималася, а потім випалила: – Дідусю, я приїхала до тебе, тому що посварилася з Данилом і прошу допомогти мені з ним помиритися!

Лаврін здивовано на неї подивився, нахмурився:

– Ану, ходімо в хату. Там і розкажеш мені все.

Ярина прив’язала Промінчика в тіні розлогого в’яза, що ріс біля бурдюга, й увійшла всередину. Лаврін уже чекав її, розсівшись на лавці.

– Ти знаєш, дідусю, що Данило зловив одного татарина і тримав його у дядька в льосі? – почала свою розповідь Яринка, сідаючи поруч. – Я цьому татарину втекти допомогла, бо сильно образилася на Данила і хотіла йому дошкулити. А все тому, що він… він зрадив мене з Галею.

– Що? – вигукнув Лаврін. – З ким?

– З Галею, – здивовано повторила Яринка.

– Ох! Ну, яке ж ти ще дитя, Яриночко! Дурне і нерозумне дитя! – вигукнув старий. – Ось чим ти думала, коли приревнувала його до цього стерва?! Та Гальці ж Данило і на дух був би не потрібний, якби вона знала, що в нього грошей немає! Вона ж удовою залишилася, і їй конче треба дурня, який би її дітей годував! Та якби я багатшим був, то вона б безсоромно і на мене почепилася б, аби я підібрав її з дітьми! – говорив Лаврін. – Їй же байдуже хто – лише б одружився! Ось вона й чіплялася до Данила, розраховуючи, що він на неї поведеться. Але він не такий дурний, як вона гадала!

Ярина здивовано дивилася на Лавріна – його слова насилу доходили до неї.

– Але тоді… тоді чому він з нею… – пробурмотіла дівчина.

– Та тому, що Галька розраховувала його спокусити! Ви, баби, коли вам щось треба, то на все мастаки – без масла залізете… ну сама розумієш куди! – хихикнув Лаврін. – Загалом, вийшло так: вона до нього чіплялася, а ти побачила це все і по-своєму зрозуміла, приревнувала, вирішила помститися і татарину втекти допомогла, а Данило теж по-своєму все зрозумів, образився на тебе і поїхав, а тепер тебе туга за ним заїла, бо ти його кохаєш і тобі кортить з ним помиритися. Правильно?

– Але як? – здивувалася Яринка, бо Лаврін немов у її душу зазирнув. – Як ти про все це, дідусю, здогадався?

– Яриночко, дитинко моя, мені вже цієї зими вісімдесят другий рік піде, і прожив я