Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

– Ти дуже вродлива, – мовив він, не зводячи з неї очей.

– Ти теж! – жартівливо відповіла Ярина. – Ходімо швидше! Ніколи одне одним милуватися!

– Почекай! Данило не пробачить тобі того, що ти допомогла мені втекти! – мовив Аяз, тільки зараз уторопавши, що його рятівниці нікуди подітися від гніву його ворога. – Поїхали зі мною, я зможу захистити тебе.

– Ах, ні! Мене є кому захистити, і правда на моєму боці. Не турбуйся про мене! – відповіла Ярина і, схопивши його за руку, побігла до річки.

На березі Аяз зіштовхнув човна у воду, сів у нього, але потім обернувся.

– Нехай благословить тебе Аллах, Ярино. Я довіку буду пам’ятати тебе і твою доброту, – подякував він.

– Немає за що! Тільки не пливи за течією, там поріг починається, – порадила Яринка. – Краще перепливи на той берег, а там уже сам розберешся, куди тобі йти. Прощавай, Аязе!

– Прощай! – відповів він і востаннє глянув на дівчину. Її тонка постать здавалася відлитою з рожевих променів сонця, а пасма волосся ще яскравіше палахкотіли вогнем. І зачарований Аяз усе дивився на неї, забувши, що йому слід якнайшвидше забиратися звідси.

– Аязе, ти чого застиг? Швидше тікай! – осмикнула його Ярина, усміхнулася йому наостанок і швидко побігла геть.

«Справді яскрава! Прямо сонячна!» – подумав мурза. Він дивився їй услід, поки вона не зникла між дерев, і лише тоді поплив до лівого берега.

Повернувшись додому, Ярина поклала на місце терпуг, випустила пса і безшумно прослизнула в хату. Вона мигцем глянула на Данила, але той міцно спав. Тоді дівчина ковзнула у свою постіль.

Ранок почався як завжди – Уляна встала першою і пішла готувати сніданок, за нею піднялася Ярина, а потім і Данило. Але дівчину почали гризти тривога і сумніви. «Може, не варто було випускати Аяза? – думала вона, заплітаючи коси. – Але з його допомогою я порахувалася з Данилом! Тільки ось… Ох, як би пережити його гнів? Адже тепер він сам відмовиться від мене!»

– Щось Петра давно не було, – перервав її думки Данило. Його непокоїло, що вже закінчувався серпень, а Дубченко досі не провідав свою хрещеницю, але і Ярина, і всі інші не переймалися цим, поглинені своїми турботами.

– Не знаю! Може, часу не має приїхати! – байдуже відповіла Ярина, усвідомивши, що їй зовсім не хочеться, аби хрещений з’явився саме зараз. Бо трохи охоловши, вона збагнула, що в своїй жадобі помсти зовсім не подумала про наслідки – як їй пояснити причину свого вчинку хрещеному та Воробенкам? А як вони всі до цього поставляться, і як їй після цього жити в домі Воробенків, родича яких вона зрадила?

– Коли я востаннє бачив Петра, він щось погано виглядав – чи то з похмілля був, чи то захворів, – задумливо промовив Данило.

Ярина стривожено поглянула на нього та попросила:

– Даниле, може, ти з’їздиш у Січ і дізнаєшся, як там хрещений? Адже і Ярема ось уже скільки часу не показується. Може, й справді щось, не дай Боже, сталося?!

Данило ствердно кивнув, аж тут у хату вбігла перелякана Уляна.

– Даниле, татарин утік! – випалила вона з порога. – Я відімкнула льох, а його там немає!

Данило мовчки вискочив із хати і побіг до льоху, де, уважно оглянувши ланцюг, побачив, що він перепиляний. «Хтось приніс сюди терпуг і випустив татарина, а потім знову замкнув льох, – думав Данило, стоячи над обривком ланцюга. – Зараз марно його наздоганяти – він уже далеко! Господи, за що вона так зі мною?!»

Данило не сумнівався, що це справа рук Ярини. «Чому вона так вчинила? Може, він їй збрехав, що ні в чому переді мною не винен, вона повірила і випустила його? Ні, просто він задурив їй голову, звабив її, а вона… Вона мене зрадила! Недарма ж так мило з ним розмовляла. Який же я дурень – вона ніколи мене не кохала! Вона просто сміялася з мене, а я… я кинув свою душу до її ніг, а вона її розтоптала!» – думав Данило, страждаючи від нестерпного душевного болю. Ще ніколи за своє життя він не почувався настільки нікчемним і приниженим. Його серце наповнилося люттю, та так, що захотілося ламати і трощити все навколо себе. «А навіщо? Що це змінить?» – раптом подумав Данило, і його охопили байдужість та огида до всього, що його оточувало, а найбільше – до Ярини. Він пішов до хати, де його чекали перелякані Уляна та Ярина. Тільки-но він увійшов, як одразу помітив, що дівчина відвела очі.

– Даниле, що тепер робити? – запитала Уляна. – Тепер цей татарин неодмінно з’явиться сюди, і…

– Вийди, тітко! – наказав Данило.

– Але…

– Вийди! – гаркнув він так, що Уляна злякалася і не посміла не підкоритися.

Данило подивився на Яринку, і під його поглядом вона низько опустила голову. Він повільно підходив до неї, а вона відступала від нього до грубки, поки не вперлася в неї спиною.

– Навіщо ти це зробила? – холодно запитав Данило.

Дівчина мовчала, не піднімаючи на нього очей.

– Ти хоч розумієш, що тепер він прийде мститися? – знову запитав він. – Він же виріже тут усіх!

– Ні! Аяз так не зробить! – палко заперечила Ярина. – Він поклявся мені, що не мститиметься дядькові і тітці! Він благородна людина і нізащо не порушить свого слова!

– А мені? Він теж тобі пообіцяв, що не мститиметься мені? Чи тобі це байдуже?

– Він нічого не говорив про тебе, але клявся… – промовила Ярина, і голос її тремтів. Їй стало страшно – зазвичай Данило бурхливо вихлюпував свій гнів, а тут поводився майже спокійно, і дівчина інтуїтивно відчула, що така його поведінка не віщує нічого доброго.

– Тобто тобі байдуже, вб’є він мене чи ні? Так? За що ти так зі мною?

– Ти, Даниле… – почала говорити Ярина, але замовкла, зустрівшись із ним поглядом: в очах Данила вона побачила стільки болю, що зовсім розгубилася, заплуталася, не розуміючи, чому він так страждає.

– Що я тобі зробив, що ти зрадила мене? У чому винен перед тобою? У тому, що покохав більше за життя? Мовчи! Нічого не хочу чути! – вигукнув він, помітивши, що вона збирається виправдовуватися.

Данило швидко почав збирати свої речі. Ярина дивилася на нього і боялася сказати, що це він її зрадив, що це він винен перед нею і вона помстилася йому за невірність.