Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

Данило вирішив не вбивати мурзу одразу, а спочатку познущатися – змусити його кожного дня чекати смерті. І для цього вирішив сховати у дядька в зимівнику. Він відтягнув трупи татар подалі в гай, поклав Аяза на одного з коней, сів на свого і, ведучи за поводи інших коней, поїхав до лісу, що оточував Тихий Яр, де просидів до заходу сонця.

Коли стемніло, Данило потайки відправився додому, нишком гукнув дядька й усе йому розповів. Але Степан поставився до цього скептично:

– Ти, Даниле, таке задумав, що й на вуха не натягнеш! Краще не знущайся, а одразу вбий цього татарина. А ще краще – візьми з нього викуп! Грошенята тобі не завадять.

– Дядьку, ти ж усе знаєш! – насупився Данило. – Якби не Божа допомога і мої товариші, то я б перед тобою зараз не стояв! І тепер я сповна відплачу йому і за Павла, і за інших!

– Гаразд! Замкнемо його в погребі, – погодився Степан, розуміючи, що Данило має право скарати ворога, як вважає за потрібне, та допоміг відвести бранця до льоху.

Данило приніс ланцюг із залізним нашийником, прикріпив один його кінець до шворня, міцно вбитого в стіну, а нашийник надів на Аяза і тільки після цього зняв із його голови мішок, витяг кляп і розв’язав руки. Степан похмуро глянув на мурзу – у того запливло око, а друге він мружив від світла скіпочки, – і скрушно похитав головою.

– Поки поживеш тут, мурзо, – промовив Данило, зловтішно оглядаючи свого ворога. – І будеш жити доти, аж доки я не вирішу тебе вбити! А може, і не стану вбивати, а лише скалічу, а потім відпущу. Так що бажаю приємного очікування!

– Не глумись! – похмуро обірвав його Степан і пішов геть. Данило посміхнувся і пішов слідом.

Аяз почав повільно ворушити занімілими руками, підняв їх і обмацав око, переконавшись, що воно не вибите. Потім обмацав нашийник, ланцюг, сподіваючись або знайти слабку ланку, або витягнути його зі стіни, але марно. «Це ж треба бути таким роззявою?!» – зі злістю на самого себе подумав Аяз. Він не хвилювався, що тепер його вб’ють або жорстоко катуватимуть, лише шкодував, що так по-дурному попався – це було для гордого мурзи найгіршою карою. У досаді Аяз розтягнувся на холодній підлозі й заснув.

Наступного дня Ярина спустилася до льоху набрати олії, аж раптом у найдальшому кутку щось дзенькнуло. Дівчина освітила скіпкою куток – слабке світло вихопило з мороку прикутого до стіни чоловіка, який мружив одне око, бо друге було залите засохлою кров’ю.

– О Боже! – вигукнула дівчина.

– Вибач, ханим, що налякав тебе, – пролунав приємний голос, але з виразним акцентом.

Ярина здивовано розглядала незнайомця, а потім підійшла ближче, присівши навпочіпки.

– Хто ти? – запитала вона.

– Моє ім’я Аяз. Я – мурза з роду Мансурів.

– Ти татарин! – ужахнулась Яринка і відскочила від нього.

– Я не заподію тобі шкоди, ханим, – усміхнувшись, пообіцяв Аяз.

– Але чому ти тут?

– На жаль, мене привели сюди проти моєї волі, – невимушено відповів мурза, – але нині я анітрохи не шкодую про це, бо в цю мерзенну яму до мене спустилася ти, місяцеподібна пері, наповнивши її сяйвом! А як твоє ім’я?

– Ярина, – збентежена його словами, відповіла дівчина.

– Ярина, – задумливо повторив Аяз. – Воно означає «яскрава»? Чи не так? І, клянусь Аллахом, твоє ім’я таке ж прекрасне, як і ти сама, ханим. Ти подібна до легкого весняного вітерцю, наповненого ароматами весняних квітів.

Яринка остаточно зніяковіла. Зазвичай усі відгукувалися про татар презирливо і з ненавистю, пам’ятаючи, скільки набігів вони вчинили на українські землі, і тому вона покладалася на загальну думку. Але цей татарин не вписувався в її уявлення.

– А звідки ти знаєш нашу мову? – запитала Ярина.

– Мене няньчила русинка[28] і навчила вашої мови, а потім я за найменшої нагоди удосконалював свої знання.

– А чому ти опинився тут?

– Гадаю, що тобі це буде зовсім нецікаво, ханим, – дещо холодно промовив Аяз.

Ярина не стала допитуватися і, набравши олії, попрямувала до виходу, але в дверях зупинилася й, озирнувшись, запитала:

– А хто така пері?

– Пері, по-вашому, це… ммм… складно пояснити тобі, – зам’явся мурза, згадуючи і підбираючи українські слова. – Це дуже гарна дівчина, добра чаклунка.

Ярина усміхнулась, вийшла з льоху й одразу ж побігла до Уляни.

– Тітонько, а що це за татарин у нас у льоху сидить? – запитала дівчина.

– Та мені й самій цікаво! Його Данило сьогодні вночі привіз і попросив заховати. А ось чому і навіщо, мені Степан не сказав, – промовила тітонька і додала: – А татарин цей ввічливий, такий лагідний, що лише дивуєшся, як таке диво виросло у татар!

– Він говорив, що мурза. А хто це? – запитала Ярина.

– Це щось на зразок нашого вельможного пана, – відповіла Уляна. – Тільки шкода, що Данило його так відлупцював! Он навіть око у нього кров’ю залите. Треба б промити, та тільки Степан сказав зайвий раз до нього не підходити, а тільки погодувати. А ти не розповідай про нього нікому – краще, якщо сусіди не знатимуть.

Яринка ствердно кивнула, а потім насупилася – мимоволі їй стало шкода Аяза. Тому пізно ввечері вона спустилася до льоху, прихопивши з собою чисте полотно і теплу воду. Бранець спав на купі соломи, принесеної жалісливим Степаном, але спав чуйно і миттєво прокинувся від легких кроків дівчини.

– Ханим, це ти? – запитав сонний мурза, мружачись від світла скіпочки.

– Тсс! – пошепки відповіла Ярина, опустившись біля нього на коліна. – Дай я змию кров із твого обличчя.

Аяз задоволено всміхнувся й охоче підставив лице. Ярина акуратно прикладала мокру тканину до його ока і брови, щоб розмочити засохлу кров.

– І хто це тебе так? – запитала дівчина, сподіваючись, що мурза розговориться.

– Неважливо! – відповів Аяз. – Краще розкажи мені, чому ти така добра до мене, ханим?

– Мені стало тебе шкода… – почала Ярина, але Аяз одразу відсторонився від неї.

– Не треба мене жаліти! – різко промовив він.

– Чому?

– Хіба я викликаю жаль?

– Так! У тебе й око запливло, і брова розбита. Краще не крутися!

Мурза невдоволено посунувся ближче і дозволив себе відмити. У слабкому світлі скіпки він уважно придивлявся до Ярини і не міг не оцінити її краси. Узагалі Аяз був відчайдушний воїн, але завжди мав