Ярино, вогнику мій - Ярослава Дегтяренка

твою гординю. Ти у мене шовковою будеш! – говорив Данило, заломлюючи їй руки, бо вона несамовито пручалася. І тут він отетеріло втупився на Яринку: йому здалося, що з яскравих, зелених очей на нього немов двоє бісенят поглянули – так сильно вона розлютилася.

– Не смій так зі мною говорити! Не смій! Я… я… – задихнулася від гніву Ярина, – я не дозволю тобі так з собою поводитися! Я…

– Звичайно, мій вогнику, звичайно, не дозволиш! Та й я більше не буду так! І ти мені пробачиш, бо кохаєш, – миролюбно мовив Данило, обережно обнімаючи її, бо збагнув, що довів свою любку до крайньої межі терпіння. – Яриночко, не сердься на мене!

Яринка, знесилившись від гніву, усе ще важко дихала, але більше не виривалася.

– Яка ж ти гаряча, вогненна! – шепнув Данило, цілуючи її у скроню. – Але як же солодко згоряти в тобі, кохана!

«Господи! Та я ж теж кохаю його!» – подумала Яринка і рвучко обняла свого милого, сховавши обличчя на його плечі. «Ось одразу б так! А то: “Зіб’єш оскому, зіб’єш оскому”», – щасливо думав Данило.

Розділ 9
Давня образа

О мивай отриману образу не в крові, а в Леті, річці забуття.

Піфагор

Молодий, розкішно вдягнений татарин під’їхав до лівого, пологого берега Дніпра і легко зіскочив з коня. Він був гарний – тонка лінія носа, правильні, дрібні риси обличчя, розкосі карі очі, над якими наче крила розходилися витончено надломлені брови, світла шкіра. Тільки ось тонкі губи під вузькою смужкою вусів видавали хитрість та підступність і дещо псували приємне враження від його вроди. Особливо це було помітно, коли він усміхався – усмішка була хижою, а погляд допитливим, жорстким, немов у степового орла. Звали татарина Аяз, і був він мурзою[23] з роду Мансурів.[24] Він почав швидко роздягатися, коли його наздогнав почет.

– Господарю мій, невже ти зважився переправитися на той берег? – запитав старий татарин.

– Так, Бійтеміре! Я хочу полювати на правому березі, – відповів Аяз, прив’язуючи вузлик зі своїм одягом до сідла.

– Але це небезпечно! Нас мало, і не всі зможуть перепливти Озí[25] – тут глибоко, і течія сильна! – палко запротестував Бійтемір, який раніше був вихователем, а тепер найбільш довіреною особою Аяза і любив його, як сина. – І я не допущу, щоб ти опинився сам на козацькому березі!

Але Аяз не звик змінювати своїх рішень, тому, ледь усміхнушись, увійшов у воду. Двоє молодих татар, не менш відчайдушних, ніж їхній мурза, роздяглись і попливли слідом за ним.

– Чекай мене в улусі,[26] Бійтеміре, – наказав Аяз, помітивши, що його наставник теж почав роздягатися. – Я наказую тобі!

Старий із досадою зупинився. Він знав, що Аяз суворо карає за непослух, але не боявся кари – просто не хотів підривати авторитет мурзи в очах його почту. З тривогою Бійтемір спостерігав, як троє плавців долають Дніпро, тримаючись за своїх коней. Першим суші досяг Аяз, помахав своєму наставнику рукою, одягнувся, скочив на коня і зник. «Аллаху, бережи його!» – попросив Бійтемір і поїхав в улус.

У цей самий час, коли відважний мурза підкорював дніпровську течію, Данило з Яринкою сиділи в усамітненому куточку Тихого Яру, де ніхто не ходив, отже не міг їм завадити.

– Яринко, а де б ти хотіла жити? – несподівано запитав Данило.

– Ти про що? – здивувалася дівчина.

– Про те, що завтра я поїду до твого хрещеного свататися – я хочу одружитися з тобою і якнайшвидше, але перш нам треба вирішити, де ми оселимося, – відповів Данило і почав ніжно гладити пальцями її по щоці. – Обирай, мій вогнику, будь-яке місце – я піду за тобою, куди покличеш!

Ярина отетеріло дивилася на нього.

– Стривай! А ти мене спитав, чи згодна я піти за тебе? – запитала вона.

– Та ти так солоденько цілуєшся зі мною, що й питати не треба – одразу ясно, що згодна!

– А якщо я все ж таки не згодна?

– Тоді я вкраду тебе і повезу до найближчої церкви, де повінчаюсь із тобою, – невимушено відповів Данило.

– Ти ж колись хвалився, що немає в світі такої дівчини, яку б ти взяв за дружину, – всміхнулася Ярина.

– Так це коли було? Ти ж тоді ще зовсім дитям була! – викрутився Данило, а потім безсоромно задер Яринці поділ і почав гладити коліно.

– Ти що робиш?! – обурилася дівчина і спробувала піднятися.

– Не рухайся! – втримав її Данило і почав палко цілувати, при цьому його долоня нахабно перебралася з її коліна на стегно.

– Ах ти нахаба! Безсоромник! – сердилась Ярина, намагаючись вирватися, але Данило так ніжно гладив її стегно, що вона затихла в його руках.

– Так де ти хочеш жити, мій медку? – шепнув він, досхочу націлувавшись.

– А ти? – запитала дівчина.

– Давай оселимося в Тихому Яру, – запропонував Данило. – Я хочу не хату, а великий і міцний дім з липового дерева. На дві половини! Але поставити його до весілля ми не встигнемо, тож доведеться зробити бурдюг, як у діда, а навесні почнемо будувати великий дім. Що скажеш, мій вогнику?

– З тобою я згодна жити хоч у лисячій норі! Аби тільки ти був зі мною! Аби тільки бачити твої очі, мій любий! Відтепер наші життя пов’язані в одне! – палко шепотіла дівчина, цілуючи коханого.

– Отже, завтра я поїду до Петра, а в жовтні одружимося, – вирішив Данило.

Наступного ранку Яринка провела Данила за околиці зимівника і сумна повернулася додому, розуміючи, що ці декілька днів їй буде нудно без коханого. За такий короткий час Данило наповнив її тихе й упорядковане життя яскравими барвами, любов’ю і щастям.

Данило, усе ще в полоні солодких мрій про свою Яринку, їхав балкою, що густо заросла байрачним лісом, мрійливо оглядаючи сиво-блакитну далечину. Але не забував про обережність й уважно придивлявся до місцевості. Тому й помітив трьох вершників раніше, ніж вони його. Данило обачливо звернув у зарості і, придивившись,