Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
На вигляд вони були ніби все ті самі, але в них зайшла зміна. В чому ж вона полягала? Чи тільки в тому, що вони стали на п’ять років старші? Ні, тут крилося щось глибше, ніж просто перебіг часу. Щось таке, що вони втратили в собі, що втратив їхній світ. П’ять років тому вони жили, оповиті відчуттям безпеки всього навколишнього, і їм навіть на думку не спадало, що могло б інакше бути. В цьому захистку вони й розквітали. А тепер цей захисток зник, і разом з ним зникли колишнє зачарування, колишні захват і зваба, що чекали їх на кожному кроці, зникла колишня пишнота їхнього способу життя.
Скарлет знала, що вона сама теж змінилася, але не так, як вони, і це її бентежило. Вона сиділа й приглядалася до них, і відчувала себе чужою поміж ними, настільки чужою й самотньою, неначе вона з’явилася з іншого світу, розмовляла мовою, якої вони не розуміють, і сама не розуміла їхньої мови. Потім їй пригадалося, що подібне відчуття у неї було при спілкуванні з Ешлі. З ним і з людьми такого самого крою — а вони ж становили більшість її оточення — вона відчувала себе наче поза обводом того, що спроможна була зрозуміти.
З обличчя вони майже не змінилися, і манери їхні були такі самі, але — як їй здавалось — тільки це в них і лишилося від давніх її друзів. Не зазнала ущербу їхня гідність, час був не владен над їхньою галантністю,— усе це вони зберегли й такими вже й вік свій звікують, та, крім того, вони й неубутню гіркоту нестимуть аж до самої могили, таку гіркоту, для якої і слів нема. Це були лагідні, запальні й потомлені люди, які зазнали поразки, але не хотіли цього визнати, люди, яких життя збивало з ніг, а вони вперто стояли й не падали. Вони були розбиті й безсилі, їх зробили мешканцями завойованих провінцій. Вони дивились на свою землю, таку дорогу їм, бачили, як її плюндрує ворог, як пройдисвіти зневажають закони, як учорашні раби стають погрозою для них, як чоловіків позбавляють виборчого права, а жінкам завдають образ. І не зрікалися пам’яті про своїх близьких.
Все в їхньому колишньому світі змінилося, окрім колишнього стилю життя. Збереглися колишні звичаї — вони й мусили зберегтися, бо поза цим у них нічого й не лишалося. Тож вони й трималися міцно того, на чому найкраще знались і що найдужче любили в давні дні дозвільних манер, вишуканої чемності, легкої невимушеності у спілкуванні, а найпаче — турботливості чоловіків щодо жінок. Вірні традиціям, в яких вони виховувалися, чоловіки були запобігливі й ніжні з жінками, і спромоглися майже цілковито відсторонити від них усе вульгарне й неподобне для жіночих очей. Як на Скарлет, це була неймовірна дурість, бо за останні п’ять років мало що лишилося в житті, чого не спізнали б жінки, навіть найвідгородженіші від світу. Вони ж доглядали поранених, закривали очі вмирущим, перетерпіли злигодні війни, пожеж та плюндрувань, знали, що таке страх, і втеча, і голод.
Та хоч би що бачили їхні очі, хоч би яка тяжка праця спала на них і ще спаде в майбутньому, вони залишалися вишуканими й шляхетними, як монархи на вигнанні: сповнені гіркоти, гордовиті, зовні байдужні, зичливі одне до одного, тверді, мов діамант, і яскраві та крихкі, мов кришталики розбитої люстри в них над головою. Колишні часи минулися назавжди, але ці люди й далі житимуть так, наче їхній світ ще не минув,— чарівні й забарні, твердо впевнені, що нема чого вихоплюватись один з-перед одного як ті янкі, аби загребти зайвий гріш, прикипілі навіки до давніх своїх звичок.
Скарлет знала, що й вона дуже змінилася. Інакше вона не могла б робити те все, що зробила після Атланти, інакше не зважилася б здійснювати свій відчайдушний замір щодо Френка. Але рішучість її різнилася від їхньої рішучості, хоча їй важко було б сказати, в усякому разі, зараз, у чому полягала ця відмінність. Може, в тому, що вона ладна піти на будь-що, тоді як ці люди на багато що не пішли б навіть під загрозою смерті. А може, в тому, що вони вже втратили всяку надію, але ще з усмішкою споглядали життя й манірно схиляли перед ним голову, коли воно пропливало повз них. А вона, Скарлет, на це не згодна була.
Вона не могла зігнорувати життя. Вона мусила жити, а життя виявлялося таким жорстоким, таким ворожим, що наївно було б сподіватися, щоб усміхненість допомогла здолати життєві знегоди. Ані зичливості, ані мужності, ані непохитних гордощів — нічого цього Скарлет не бачила у своїх друзях. Вона бачила тільки нерозумну затятість, з якою вони сприймали факти життя, усміхаючись до них, але відмовляючись глянути правді у вічі.
Коли вона дивилася на танцівників, розпашілих від кадрилі, то запитувала себе: чи гнітять їх, як-от її, думки про загиблих закоханих, про скалічених чоловіків, про голодних дітей, про втрачену землю, про те, що під своїм дахом вони мусять давати притулок чужим людям? Звісно-бо, їм знайомі ці думки! Обставини їхнього життя вона знала майже так само добре, як і свого власного. Вони втратили те саме, що й вона втратила, зазнали тієї самої скрути, що й вона, стикалися з тими самими проблемами, що й вона. Тільки реагували вони на них по-інакшому. Обличчя, які вона бачила в залі,— то були не обличчя, а маски, добротно припасовані маски, які ніколи не скидаються.
Але якщо вони так само гостро, як вона, потерпають від жорстокої дійсності — в чому не було сумніву,— то як їм вдається триматися з цією позірною веселістю і безтурботністю? І навіщо їм взагалі ховатися під личиною? Вона не могла цього збагнути і мимоволі це її дратувало. Їй ніколи не бути такою, як вони. Не зможе вона дивитись, як її світ зазнає краху, і вдавати, ніби це її не обходить. Вона немов зацькована лисиця, що мчить щодуху, аж серце мало не лусне, аби встигнути сховатися в норі поки не наздогнали гончаки.
І раптом у ній збурилась ненависть до них усіх, що вони такі відмінні від неї,
