Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

Незважаючи на приємність від такої зустрічі, Скарлет, хоч вона й намагалася це приховати, було трохи не по собі від стану її оксамитової сукні. Адже сукня й досі була ще волога до колін і в плямах унизу, попри відчайдушні зусилля Мамки й куховарки, які й до гарячого чайника її прикладали, і щіткою чистили, і енергійно помахували нею перед вогнем. Скарлет боялася, щоб хтось не помітив, в якому жалюгідному вигляді сукня, і не здогадався, що це єдине в неї пристойне вбрання. Правда, трохи її заспокоювало те, що більшість присутніх жінок була одягнена далеко гірше. Сукні їхні були добряче поношені, тільки й того, що старанно полагоджені та випрасувані. Тоді як вона мала сукню цілу й нову, ото лише, що мокру, і взагалі це було єдине нове вбрання на вечорі, коли не рахувати весільної сукні Фенні з білого атласу.

Пригадавши, що казала тітонька Туп про фінансову скруту Елсінгів, Скарлет здивувалася, як вони спромоглися на цей атлас, на всі ці почастунки й оздоби, та ще й на музикантів. Це ж чималих грошей треба було! Мабуть, позичили або всім кланом Елсінгів скинулись, щоб улаштувати Фенні бучне весілля. Подібні весільні пишноти у теперішні сутужні часи здавалися Скарлет не меншим марнотратством, ніж нагробки молодим Тарлтонам, і вона відчувала таку саму роздратованість і нехіть, як і тоді, коли стояла над могилами Брента та його братів. Минулися дні, коли можна було безоглядно тринькати гроші. І чого ці люди так затято силкуються жити на колишній манір, не бачачи, що тих часів уже не вернути з минулого?

Але зрештою Скарлет відмахнулася від цих нав’язливих думок. То не її гроші, і вона не псуватиме собі вечора нервуванням через чиюсь там дурість.

Виявилося, що молодого вона знає досить добре — це був Томмі Велберн зі Спарти, його вона доглядала 1863 року в шпиталі, де він лежав, поранений у плече. Високий красунь шести футів на зріст, він перед тим облишив медичні студії, щоб податися в кавалерію. Тепер він був схожий на скоцюрбленого дідка, так зігнула його рана в стегно. Ходити йому було важко, і ноги він переставляв карячкувато, що на думку тітоньки Туп, справляло вульгарне враження. Але він неначе зовсім на це не зважав в усякому разі, по ньому нічого не було видно, і тримався цілком незалежно. На свій медичний коледж Томмі вже остаточно махнув рукою і став будівельним підприємцем: найнявши бригаду ірландців, заходився споруджувати готель. Скарлет дивувалася, як він, такий каліка, справляється з цією обтяжливою роботою, але розпитувати не стала, тільки осміхнулась подумки — мовляв, біда до всього приневолить.

Поки столи й стільці відсовували до стін, щоб звільнити місце для танців, Скарлет стояла й перемовлялася з Томмі, Г’ю Елсінгом та мавпуватим коротуном Рене Пікаром. Г’ю не змінився, відколи Скарлет востаннє бачила його в 62-му році. Він був усе так само худий і збудливий, з такою самою кучмою ясно-каштанового волосся, що спадало на чоло, і такими самими тонкими руками, не здатними, як здавалося, ні до якої роботи. А ось Рене — той таки змінився від часу свого вояцького одруження з Мейбел Меррівезер. У чорних його очах і досі поблискував галльський гумор, і вдача лишалася по-креольському жвава, але, попри всю цю сміхотливість, щось тверде з’явилось у виразі його обличчя, чого не було в перші дні війни. А від тієї аж демонстративної чепуристості, що вирізняла його, коли він ходив у барвистій формі зуава, і сліду не лишилося.

— Щічки як троянди, очі як смарагди! — промовив він, цілуючи руку Скарлет і віддаючи належне її косметиці.— Така сама врода, як і той перший день, коли я вас побачив. Пам’ятаєте той доброчинний базар? Ніколи я не забував, як ви кинули обручку в мій козуб. Ото був мужній жест! Але я не думав, що ви так довго будете без нової обручки.

Очі Рене в’їдливо зблиснули, і він штурхнув ліктем Г’ю під ребро.

— А я ніколи не думала, що ви, Рене Пікар, будете розвозити фургоном пироги,— ущипнула його Скарлет.

Закид у такому принизливому способі заробітку, однак, анітрохи не осоромив креола — навпаки, це його навіть втішило, і він зареготав на весь рот, ляснувши Г’ю по спині.

— Ваше зверху! — вигукнув він.— Це все моя теща, мадам Меррівезер, вона мене запрягла до першої в моєму житті роботи. Мене, Рене Пікара, що мав лише породистих коней вирощувати та на скрипці цигикати! А тепер я розвожу фургоном пироги, і це мені подобається! Мадам теща — вона до чого хочеш може запрягти. Їй треба було генералом бути, отоді б ми й війну виграли, еге ж, Томмі?

«Оце так! — подумала Скарлет.— Він залюбки розвозить фургоном пироги, тоді як його родина мала маєток у добрих десять миль завдовжки над Міссісіпі, і ще великий особняк у Новому Орлеані!»

— Якби наші тещі були з нами на війні, ми б за тиждень побили янкі,— у тон Рене заявив Томмі, переводячи погляд на худеньку й струнку особу, яка щойно стала його тещею.— Та й протрималися ми так довго лише тому, що за плечима в нас було жіноцтво, яке нізащо не хотіло здаватись.

— І воно ніколи не здасться,— докинув Г’ю з гордовитою, хоч трохи й кривою усмішкою.— Ось тут нема жодної дами, яка б визнала поразку, дарма що ми, чоловіки, повелися зовсім інакше під Апоматоксом[6]. Жіноцтву іде далося куди тяжче, ніж нам. Адже ми в бою спізнали, що таке поразка.

— А жінки — в ненависті,— докинув Томмі.— Правда, Скарлет? Жінки переживають набагато більше, ніж ми, гу долю, яка судилася чоловікам. Г’ю он думав стати суддею. Рене — грати на скрипці перед коронованими персонами в Європі...— Він пригнувся, ухиляючись від кулака Рене.—...а я збирався бути лікарем, тоді як тепер...

— Дайте нам лишень час! — вигукнув Рене.— Я зроблюся королем пирогів на весь Південь! А мій добрий Г’ю стане королем скіпок, а ти, мій Томмі, заведеш собі рабів-ірландців замість негрів. Отто настануть кумедні зміни! Але як ви поживаєте, міс Скарлет? І міс Меллі? Доїте корів і збираєте бавовну?

— Це чого б то? — холодно відказала Скарлет, неспроможна зрозуміти таке легковажне ставлення Рене до життєвих знегод.— У нас негри це роблять.

— Міс Меллі, я чув, назвала свого малюка Борегар