Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл

що вони терплять свою недолю так стійко, як вона ніколи не зможе, та й ніколи не схоче. Вона ненавиділа їх, цих усміхнених легкодумних наївняків, цих пихатих дурнів які пишалися тим, що вже втратили, ба навіть тим, що це вони втратили. Ці жінки трималися, як дами — і були-таки ними,— хоч і мусили день у день тяжко працювати й не знали, як їм спромогтися на нову сукню. Дами! А ось вона вже не відчувала себе дамою, дарма що була в оксамитовій сукні й мала напахчене волосся, дарма що пишалася своїм походженням і багатством, яке колись їй належало. Червона земля Тари, в якій їй довелося порпатись власними руками, здерла з неї поволоку панськості, і вона розуміла, що відчує себе знову дамою хіба тоді, коли стіл її вгинатиметься від срібла та кришталю, коли паруватимуть на ньому найдобірніші наїдки, коли у неї в стайнях стоятимуть власні коні та карети, коли бавовну в Тарі збиратимуть чорні руки, а не білі.

«Отож і є! — подумала вона зі злістю й глибоко зітхнула.— Якраз у цьому й відмінність! Вони, хоч і зубожілі, досі відчувають себе дамами, а я ні. Цим дурепам невтямки, що не можна бути дамою, коли ти без цента за душею!»

Проте навіть у цю мить прозріння вона невиразно усвідомлювала, що нехай їхня постава й безглузда, але, мабуть, так і треба триматися. Еллен теж була б такої думки. І це непокоїло Скарлет. Вона розуміла, що мусила б відчувати те саме, що вони відчувають, однак не могла. Вона розуміла, що мусила б у це щиро повірити: вроджена дама нею й залишиться, навіть опинившись у злиднях, та присилувати себе до цієї віри тепер не могла.

Усе життя вона чула кпини на адресу янкі, які вважають себе аристократами, хоча все їхнє аристократство грунтується на багатстві, а не на походженні. Але зараз вона подумала — незважаючи на всю єретичність цієї думки,— що саме в цьому янкі мають слушність, навіть коли в усіх інших моментах з ними й не можна погодитись. Без грошей не будеш дамою. Скарлет знала, що Еллен, либонь, знепритомніла б, якби почула такі слова з доччиних уст. Еллен, навіть опинившись у безпросвітних злиднях, не зазнала б від цього сорому. Таки справді. А от Скарлет соромилася. Соромилася, що дійшла до вбогості й нестатків, що мусить принизливо перебиватися з дня на день і гибіти на тій роботі, яку мали б робити негри.

Вона роздратовано стенула плечима. Може слушність і на їхньому боці, але все-таки ці пихаті дурні не дивляться вперед, як вона, що напружує кожен нерв, ставить на карту навіть свою честь і добре ім’я, аби повернути собі втрачене. Для багатьох із них гонитва за грішми була просто принизлива. Проте часи настали тяжкі й нещадні. І доводилося тяжко й нещадно боротись, коли хто хотів досягти перемоги. Скарлет знала, що від участі в такій боротьбі, де йшлося про гроші, чимало кого з цих людей стримували родинні традиції. Їм усім здавалося, що отак прямо заробляти гроші чи бодай навіть говорити про це — страшенна вульгарність. Звичайно, траплялися й винятки. Місіс Меррівезер зі своєю пекарнею чи Рене, що розвозить пироги фургоном. І Г’ю Елсінг, що заходився рубати й продавати дрова, або Томмі, що взявся за будівельне підприємництво. І Френк, в якого стало духу заснувати крамницю. Але більшість їх? Плантатори оброблятимуть кілька мізерних акрів і животітимуть у злиднях. Правники та лікарі вернуться до своїх професій і чекатимуть на клієнтів, які, можливо, ніколи й не з’являться. А решта, ті, які жили собі в дозвіллі на відсотки з капіталу? Що з ними станеться?

Але вона не збирається все життя злидарювати. І не сидітиме склавши руки в терплячому дожиданні чуда. Вона кинеться в плин життя і вирве у долі все, що зможе. Батько її починав убогим іммігрантом, а розжився на розлогі поля Тари. Якщо він цього домігся, то і його дочка на таке здатна. Вона не з тих, що все принесли в жертву Благородній Справі, яка зазнала поразки, а тепер ще й пишаються програшем — мовляв, така Справа варта була найбільшої посвяти. Їхня мужність спирається на минулому. А її мужність — на майбутньому. Сьогодні її майбутнє — це Френк Кеннеді. У нього принаймні є крамниця й готівка. А якщо їй вдасться одружити його на собі й прибрати до рук ті гроші, Тару на рік буде врятовано. А далі — Френкові доведеться купити тартак. Вона сама бачила, як швидко відбудовується місто, і для кожного, хто візьметься торгувати лісом тепер, коли майже нема конкуренції, тартак — це золота жила.

Десь із закамарків пам’яті виринула думка, яку висловив Рет ще в перші роки війни — про гроші, нажиті на блокаді. Тоді ці слова пройшли непомітно повз її свідомість, але тепер вона зрозуміла, яке глибоке то було спостереження, і навіть здивувалася, чом тоді не збагнула глибини цієї думки — через молодість чи, може, нетямущість?

«На краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові».

«Це ж він передбачив крах нашої цивілізації,— подумала вона,— і мав рацію. Скільки ж тут можливостей загребти гроші для кожного, хто не боїться працювати... або ж красти!»

Вона побачила, як до неї підходить Френк з келихом ожинового вина в одній руці й блюдечком зі скибкою кексу — в другій, і зобразила на обличчі усмішку. Їй і на думку не спало запитати себе, чи ж варта Тара того, щоб заради неї одружуватися з Френком. Вона знала, що варта і не збиралася більше вертатись до цього питання.

Скарлет попивала вино й усміхалась до Френка, певна того, що рум’янець у неї на щоках яскравіший, ніж у будь-кого з танцівниць. Вона підібрала спідниці, даючи Френкові місце біля себе, і стала обмахуватись хустинкою, щоб до нього долинав запах одеколону. Скарлет пишалася своїм одеколоном, бо ж ані одна інша жінка в залі не була напахчена, і Френк це завважив. Раз осмілівши, він навіть прошепотів їй, що вона рожева й запахуща, як троянда.

Та якби ж він не такий сором’язливий! Він здавався схожим на полохливого старого зайця. Якби йому додати галантності й запалу, як у Тарлтонів, чи бодай грубуватої нецеремонності, як у Рета Батлера! Але якби все це було йому властиве, то, мабуть, він уловив би розпач за її тремкими віями. А так — він занадто мало знався на жінках, щоб