Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Я така рюмса,— мовила вона вибачливим тоном.— Ви вже даруйте мені.
— І зовсім ви не рюмса. Ви дуже мужня маленька жіночка, тільки ви взяли на свої плечі заважку ношу. Боюся, правда, що від міс Дріботуп вам буде мало допомоги. Я чув, що більшість своєї власності вона втратила, та й у містера Генрі Гамільтона не дуже добрі справи. Шкода, що я не маю домівки й не можу запропонувати вам дах над головою. Але одне запам’ятайте, міс Скарлет: коли ми з міс Сьюлін поберемось, для вас завжди знайдеться місце в нашому домі, для вас і для Вейда Гамільтона.
Оце нагода! Певно, святі й ангели стежили за нею з небес, коли дають їй таку благословенну можливість. Вона зобразила на обличчі крайнє здивовання і розгубленість, розтулила рота, немов маючи намір щось сказати, але тільки плямкнула.
— І не кажіть мені, ніби ви не знаєте, що я наступної весни збираюся стати вашим швагром,— зауважив він з нервовим смішком. А тоді, побачивши сльози у неї на очах, стривожено запитав:
— В чому річ? Міс Сью, сподіваюся, не хвора?
— О ні! Ні!
— Але щось, я бачу, негаразд. Ви повинні сказати мені.
— Ні, я не можу! Я й не знала! Я думала, вона вам написала... Ох, як це підло!
— В чому ж річ, міс Скарлет?
— Ох Френку, я зовсім не збиралася про це говорити, я думала, що ви, звичайно, знаєте... що вона написала вам...
— Про що написала? — Він увесь тремтів.
— І так повестися з порядною людиною!
— Та що вона зробила?
— То вона не написала вам? Ну, та їй, мабуть, соромно було про це написати. Звісно, що соромно! Ох, і судилось же мені мати таку негідну сестру!
Тепер Френк був уже в такому стані, що не міг навіть розпитувати. Він сидів, втупившись у Скарлет, обличчя його посіріло, віжки в руках обвисли.
— Вона через місяць виходить за Тоні Фонтейна. Ой, мені так прикро, Френку! Так прикро, що саме від мене ви про це дізнаєтесь. Їй просто набридло чекати, й вона боялася лишитись старою дівою.
*
Мамка стояла на ганку, коли Френк допомагав Скарлет зійти з брички. Негритянка явно вже давненько тут чекала, бо шматина у неї на голові промокла, а стара шаль на плечах була в патьоках від дощу. Гнів і лихе передчуття видніли на її зморшкуватому чорному обличчі, а нижню губу вона так випнула, як Скарлет ще ніколи не бачила. Мамка хутко зиркнула на супутника Скарлет і, коли розпізнала його, змінилася лицем: на ньому проступили здивованість, втіха і навіть щось подібне до почуття провини. Радо привітавши Френка й заусміхавшись, вона поспішила перевальцем до нього й зробила реверанс, коли він тиснув їй руку.
— Страх любо бачити давніх знайомців,— сказала вона.— Як ся маєте, місте’ Френку? Але ж у вас такий гарний та пишний вигляд! Коли б знаття, що міс Скарлет з вами, я б і не журилася. Я б уже знала, що нічо’ з нею не станеться. Як я вернулася додому й побачила, що її нема, задриготілась, мов та курка з відтятою головою, думаю: це ж вона розгулює по місту, коли скрізь повно ледащих вільних чорнюків. І чом ви мені не сказали, що збираєтеся в місто, голубонько? Ви ж зовсім застуджені!
Скарлет хитро підморгнула Френкові, і він, хоч який пригнічений щойно почутою новиною, усміхнувся, розуміючи, що вона покладається на його мовчання і сподівається побачити в ньому співучасника її змови.
— Ти, Мамко, краще сходи нагору та приготуй мені суху одіж,— сказала Скарлет.— І гарячого чаю.
— Боже мій, новеньку сукню всю знівечено,— пробурчала Мамка.— І коли я встигну висушити її та почистить, як вам увечері йти на весілля!
Вона подалася в дім, а Скарлет нахилилася до Френка й прошепотіла:
— Приїжджайте сьогодні до нас на вечерю. Ми тут такі самотні. І тоді разом поїдемо на весілля. Будете нам ескортом. Тільки, будь ласка, нічого не кажіть тітоньці Туп про... про Сьюлін. Вона дуже переживатиме, а мені не хочеться, щоб вона знала, яка моя сестра...
— Ні-ні, я не скажу! Не скажу! — похопився Френк, здригаючись на саму думку про таку розмову.
— Ви були вельми люб’язні до мене сьогодні, так багато зробили мені доброго... Я просто піднеслася духом.— Вона потисла йому руку на прощання і спрямувала на нього весь вогонь своїх очей.
Мамка, що чекала на Скарлет тут-таки під дверима, зміряла її непроникним поглядом і, відхекуючись, рушила слідом за нею сходами нагору. У спальні вона мовчки стягла зі Скарлет мокру одежу, порозвішувала її на стільцях і вклала свою підопічну в постіль. А принісши їй свіжого чаю і загорнуту у фланельку гарячу цеглину, вона подивилася згори вниз на Скарлет і промовила найвибачливішим тоном, на який могла спромогтись:
— І чого ви, ясочко, не сказали рідній своїй Мамці, що у вас на думці? Я б тоді й не вибиралася в таку далеч до ’Ланти. Я вже надто стара й грузька, щоб отак роз’їжати.
— Про що це ти?
— Голубонько моя, ви ж мене не ошукаєте. Я знаю вас! Я ж побачила лице місте’ Френка оце зараз, і ваше теж, а з вашого я можу читати, як пастор з Біблії. І я чула, як ви шепотіли йому про міс Сьюлін. Коли б я знала, що це ви за місте’ Френком погналися, то сиділа б собі вдома й не рипалась.
— А то за ким я, по-твоєму, стала б гнатись? — тільки й сказала Скарлет, скручуючись калачиком під ковдрою і розуміючи, що тепер дарма й пробувати збити Мамку з тропу.
— Не знаю, дитя моє, а ті’ки мені не сподобалося вчора ваше личко. І я пам’ятаю, міс Дріботуп написала міс Мелані, що у цього пройди Батлера гурма грошви, а я коли раз почую що, то вже не забуваю. Але місте’ Френк — він жентмен, хоч
