Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
— Але з цією, на тартаку, був повний порядок, га? — сказав гладкий каторжник.
— Так, — сказав високий.
Гладкий заблимав очима.
— Ну, і як воно, добре було?
— Воно завжди буває добре, — сказав інший каторжник. — Ну? Розповідай далі. Скількох ще ти мав по дорозі назад? Іноді як починає щастити, то жодної не пропустиш, навіть…
Більше в нього нікого не було, сказав високий каторжник. З тартака їм довелося тікати, харчі він зміг купити тільки на наступному причалі. Там він витратив усі зароблені шістнадцять доларів, і вони попливли далі. Ріка ще більше обміліла, це вже було ясно видно, і харчів, куплених на шістнадцять доларів, їм мусило б вистачити до кінця, думав він. Та все ж течія в Ріці була сильніша, ніж він гадав. Це був штат Міссісіпі, і навколо них ріс бавовник; чепіги плуга немов прикипали до його долоней, і він ходив за напруженими, розкаряченими, лискучими крупами мулів: орав землю, хоч тут платили тільки один долар на день. Але це йому допомогло. Він розповів про це: йому знову сказали, що настала субота, і видали гроші, а потім — і про це він розповів: ніч, закурений ліхтар на витоптаній, голій, гладкій, мов срібло, землі, кільце скорчених постатей, напружене шепотіння й вигуки, жалюгідні купки старих, засмальцьованих асигнацій між скорченими коліньми, гральні кості клацають і розсипаються в поросі; це йому допомогло.
— Скільки ти виграв? — спитав другий каторжник.
— Досить, — сказав високий.
— Але скільки?
— Досить, — сказав високий.
Грошей і справді було цілком досить; він віддав їх усі власникові іншого катера (харчі йому тепер уже не були потрібні), сів разом з жінкою в катер, а ялик прив’язав до корми; жінка тримала на руках дитину, а в нього на колінах, під спокійними руками, лежав загорнутий у газету пакунок; каторжник майже одразу впізнав — не Віксбург, бо Віксбурга він зроду не бачив, — а міст, під яким місяць і три тижні тому він промчав на клекітливій хвилі з дерев, будинків і дохлих тварин, супроводжуваний громом і блискавками; він тільки раз глянув на міст — без хвилювання, навіть без цікавості, — коли катер пропливав під ним. Але тепер він почав стежити за берегом, за дамбою. Він не знав, як упізнає те місце, але знав, що впізнає, і ось незабаром після полудня ця мить настала, і він сказав власникові катера:
— Тут можна зупинитися.
— Тут? — сказав власник катера. — Але ж тут нічого немає!
— Отут і зупиніться, — сказав каторжник.
Вони з жінкою перелізли в ялик, і він почекав, стоячи з вірьовкою в руці, поки катер не загуркотів і не віддалився, завертаючи на ходу; каторжник навіть не дивився йому вслід. Він поклав згорток на дно, узявся за весло, швидко підвів ялик до розлогої верби, узяв згорток і вийшов на берег. Там, не кажучи й слова, зійшов на дамбу, проминувши лінію, залишену найвищим рівнем поводі, сліди недавнього буйства — тепер схил дамби був сухий і пожолоблений, порізаний мілкими порожніми щілинами, схожими на безглузді й улесливі старечі посмішки, пройшов за купку верб, зняв з себе комбінезон, одержаний в Нью-Орлеані, і відкинув геть, навіть не дивлячись, куди він упаде. Потім розгорнув пакунок, дістав інший одяг — знайомий, бажаний, трохи злинялий, заплямований і ношений, але чистий арештантський костюм — надягнув його, повернувся до ялика і взяв у руки весло. Жінка вже чекала його.
Гладкий каторжник дивився на нього, лупаючи очима.
— Отже, ти повернувся, — сказав, він. — Так-так.
Решта сиділа, не відриваючи від нього очей, стежачи, як він акуратно й дбайливо відкушує кінчик сигари, випльовує його, змочує язиком тютюн, щоб той зробився гладенький і вологий, а тоді дістає з кишені сірника і якусь мить вивчає його, немов для того, щоб упевнитися, що сірник добрий, радше навіть — гідний цієї сигари, а потім проводить його головкою по штанях так само дбайливо, — таким повільним рухом, що здається, сірник не займеться, — потім тримає його, щоб вогник піднявся досить високо і згоріла вся сірка, і лише опісля підносить до сигари. Гладкий не зводив з нього погляду, кліпаючи очима швидко-швидко.
— І тобі додали ще десять років за втечу. Це жахливо. Можна звикнути до першого строку, який тобі присудили, — байдуже, який би довгий він не був, хоч сто дев’яносто дев’ять років. Але ще десять років! Десять років на додачу! Коли ти менш за все чекав цього… Ще десять років життя без товариства, без жінок…
Весь час кліпаючи очима, він дивився просто в обличчя високому каторжникові. Але високий уже думав про це. Колись у нього була дівчина, яку він кохав. Тобто він ходив разом з нею співати до церкви і на пікніки: дівчина була на рік молодша від нього, коротконога, із стиглими грудьми, соковитими устами й каламутними очима, схожими на ягоди мускатного винограду; в неї була велика бляшанка з-під борошна, наповнена майже по вінця сережками, брошками та перснями, купленими (чи подарованими їй після відповідних натяків) у дешевих крамничках. Якось він вибовкнув їй свій план, і потім, уже згодом, йому іноді спадало на думку, що якби не вона, він навряд чи спробував би цей план здійснити, але це було скоріше почуття, аніж сформульована думка, адже він і не зумів би її сформулювати; хтозна, якого Аль-Капоне вона бачила в мріях своїм коханим, своїм нареченим і якими снила гангстерськими автомобілями — автомобілями, що мчать на червоне світло, наповнені справжнім коштовним кольоровим камінням і ручними кулеметами. Але всі ці несформульовані думки проносилися у нього в голові вже згодом, коли те життя залишилося позаду. Після третього місяця його ув’язнення вона приїхала на побачення з ним. На ній були сережки й браслет чи якась інша прикраса, яких він ніколи раніше не бачив, і він так і не зрозумів, як саме їй пощастило дістатися сюди, опинитися так далеко від дому. Перші кілька хвилин вона страшенно плакала, та незабаром (він так і не міг пригадати, як вони розлучилися, і коли сталося це знайомство) він
