Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

(Якась діловита молодичка в накрохмаленій блузці сказала:

— Але ж дитину треба помити, скупати. Інакше вона помре.

А жінка відповіла:

— Так, як на те ваша ласка, пані. Може, він трохи покричить, бо його ще жодного разу не купали. Але він у мене слухняний).

А потім настала ніч, лампи без скляних ковпаків спалахнули якимось самотнім, різким, нещадним світлом над людьми, що хропіли уві сні, і тоді каторжник підвівся, розбудив жінку і, взявши її за руку, повів до вікна. Він розповідав про це в пакгаузі було багато дверей, які вели не знати куди, але він шукав підходяще вікно й нарешті знайшов його й виліз перший, тримаючи в руках дитину й пакунок.

(— Треба було роздерти простирадло й спуститися по ньому, — сказав гладкий каторжник).

Але йому не потрібне було простирадло, бо він опинився вже в густій темряві й під ногами в нього була бруківка. А поблизу було місто — тьмяна, непогасла заграва, — але каторжник так і не побачив його. Він дістався до каналу на світанку, коли рекламу кока-коли ще майже не можна було розрізнити, а розсувний міст вигинався плетивом павучих ніжок на тлі блідо-жовтого неба.

Він не розповідав, як і тоді, коли йшлося про шістдесятифутову дамбу, як йому вдалося перетягти ялик на воду. Море було тепер у нього за спиною; він міг плисти тільки в одному напрямку. Коли він знову побачив Ріку, то відразу впізнав її. Інакше й не могло бути; ця Ріка стала тепер невід’ємною частиною його минулого, частиною того, що він передасть своїм нащадкам, якщо матиме їх. Але по чотирьох тижнях Ріка мусила виглядати інакше, ніж того ранку, і вона справді потім змінила свій вигляд: Старий Міссісіпі отямився після буйства, ввійшов у береги і мирно лився до моря, коричневий та густий, мов шоколад, між греблями, внутрішні стіни яких, увінчані соковитою літньою зеленню дерев, ще не позбулися зморщок панічного жаху; а по той бік дамб, шістдесятьма футами нижче, роботящі мули, розкарячуючись, тягли плуги по заплідненій землі, яка не потребувала сівби, якій досить було тільки показати бавовникове сім’я, щоб вона одразу починала родити; на початку липня там уже симетричними рядами простягнуться милі буйних кущів, в серпні вони зацвітуть пурпуровим цвітом, у вересні — неначе сніг укриє, присипле чорні поля, борозни зрівняються, загладяться під довгими торбами збирачів, довгі, меткі, чорні руки збиратимуть бавовну, гаряче повітря буде напоєне жалібним виттям бавовноочисних машин, — це буде у вересневому повітрі, але тепер був іще червень, і в повітрі вирували хмари сарани, а в містах пахло свіжою фарбою й клеєм на шпалери — міста, містечка, маленькі самотні дерев’яні причали на палях під оберненими до ріки стінами дамб, нижні поверхи будинків, яскраві й смердючі від свіжої фарби й нових шпалер, і навіть сліди, залишені на палях, стовпах і деревах лютою травневою повіддю, — вже блякло під кожним яскравим срібним поривом гомінкого й короткого літнього дощу.

На краю дамби була крамничка, а біля неї в сонливій куряві стояли кілька осідланих мулів з мотузками замість вуздечок і лежали кілька собак; жменька негрів сиділа, жуючи тютюн, на сходах під рекламою протималярійних ліків, а поруч зупинилися троє білих, один з них помічник шерифа, який приїхав збирати голоси, щоб перемогти на виборах у серпні свого начальника (який дав йому роботу). Всі вони дивилися на ялик, що з’явився з сліпучого блиску полудневої води й наближався до берега. Ось із нього вийшла жінка з дитиною на руках, а потім чоловік, високий чоловік, одягнений, як усі побачили, коли він наблизився, у злинялий, але нещодавно випраний і цілком чистий арештантський костюм. Він зупинився в куряві біля мулів, що дрімали, і втупився світлими, холодними, невеселими очима в помічника шерифа, який конвульсивно смикав рукою у себе під пахвою, — жест, який — всі присутні розуміли це — мав означати, що він хоче одним блискавичним рухом вихопити пістолет. Смикав він досить довго, але безуспішно. Нарешті це, очевидно, набридло незнайомцеві.

— Ви з поліції? — спитав він.

— Ти вгадав, щоб тебе чорти взяли! — сказав помічник шерифа. — От стривай, я тільки дістану цей клятий пістолет…

— Гаразд, — сказав чоловік. — Онде ваш човен, ось ота жінка, а того телепня на даху будинку я так і не знайшов.

Наступного ранку до каторжної тюрми приїхав один з молодих помічників губернатора. Він і справді був ще досить молодий чоловік (щоправда, йому було вже за тридцять, але він не шкодував про те, бо належав до породи людей, що ніколи не хотіли й не хотітимуть того, чого не мали чи не матимуть) — в минулому член клубу найкращих студентів одного з університетів східного узбережжя, а нині високопоставлений урядовець у штабі губернатора; він не купив собі цю посаду грошовим внеском у передвиборчу кампанію; він умів невимушено розповідати свої історії на верандах крамничок у селищах лісорубів, вражаючи слухачів своїми костюмами вільного європейського крою; своїм незвичайним обличчям з орлиним носом і лінивими, зневажливими очима. Слухаючи його, люди в комбінезонах реготали й спльовували тютюн, а він з тим самим виразом очей пестив немовлят, названих на честь останнього чи майбутнього губернатора штату, і водночас (так казали про нього, звісно, цілком безпідставно) — випадково чи просто з неуважності — і сідниці тих, що вже не були немовлятами, але ще, безперечно, не дійшли віку, в якому надається право голосу.

До кабінету начальника в’язниці він зайшов з портфелем у руці; невдовзі туди завітав і старший наглядач, який під час поводі був на дамбі. За ним все одно послали б, хоч і не відразу, але він з’явився сам, зайшов, не постукавши, не знявши капелюха, голосно вигукнув прізвище молодого помічника губернатора, ляснув його по спині й сів, поклавши одну ногу на стіл начальника, майже між начальником і відвідувачем-емісаром (або візиром, що, як незабаром з’ясувалося, приніс наказ, грамоту з печаткою).

— Ну, — сказав молодий помічник губернатора, — заварили кашу, га?

Начальник запалив, запропонувавши сигару й відвідувачеві. Той відмовився, зате старший наглядач трохи згодом перехилився через стіл, висунув шухляду і взяв собі сигару. Начальник тим часом дивився йому в потилицю з похмурим виразом на нерухомому обличчі.

— На мій погляд, справа тут цілком ясна, — сказав начальник. — Течія віднесла човен проти волі того хлопчини. Як тільки трапилася нагода, він повернувся й здався властям.

— І навіть привіз назад цей клятий човен, — сказав наглядач. — Якби він кинув човен, то міг би дістатися сюди за три дні. Але ж ні, панове! Він вважав