Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Оплески струснули будівлею, блакитна завіса пішла з двох боків і запнула велосипедистів, зелені вогні з написом «Вихід» біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, спалахнули білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, яку аж ніяк не обходили велосипедні чудеса сім’ї Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Одинцем він сидів у своєму кабінеті, кусав тонкі губи, а лицем його раз-у-раз перебігали сіпавки. До незвичайного зникнення Лиходєєва додалося цілком непередбачене зникнення адміністратора Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов і… не прийшов назад! Римський знизував плечима й шепотів сам до себе:

— Але ж за віщо?!

І, дивна річ, такій діловій людині як фіндиректор, найпростіше було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і довідатися, що з ним сталося, а тим часом він до десятої години вечора не міг примусити себе зробити це.

О десятій годині, зробивши над собою суте насильство, Римський зняв слухавку з апарата й тут пересвідчився в тому, що телефон його мертвий. Кур’єр доповів, що й інші апарати в будинку зіпсувалися. Ця, звичайно, прикра, та не надприродна подія чомусь остаточно приголомшила фіндиректора, але водночас і втішила: відпала потреба телефонувати.

У той час, як над головою фіндиректора спалахнула й заблимала червона лямпочка, що сповіщала про початок антракту, прийшов кур’єр, який повідомив, що приїхав іноземний артист. Фіндиректора чомусь сіпнуло, і, ставши вже геть чорнішим за ту хмару, він подався за лаштунки, щоб повітати гастролера, оскільки більше вітати було нікому.

До великої ґримерні з коридору, де вже тріщали сигнальні дзвінки, під усілякими приводами заглядали цікаві. Тут були фокусники в яскравих халатах та в чалмах, ковзаняр у білій в’язаній куртці, блідий від пудри оповідач і ґример.

Прибула знаменитість вразила усіх своїм небаченої довжини фраком дивного крою й тим, що з’явилася в чорній напівмасці. Та найдивнішим за все були двоє супутників чорного мага: довгий картатий в тріснутому пенсне та чорний гладкий кіт, який, увійшовши до ґримерні на задніх лапах, цілком невимушено сів на диван, мружачись на оголені ґримувальні лямпіони.

Римський силкувався зобразити на обличчі усмішку, через що воно зробилося кисле і зле, розкланявся з безмовним магом, який сидів поруч із котом на дивані. Рукостискання не було. Зате безчельний картатий сам відрекомендувався фіндиректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала інспектора, і знову ж таки прикро: у контракті абсолютно нічого не згадувалось про жодного помічника.

Вкрай силувано й сухо Григорій Данилович провідався в картатого, що звалився йому на голову, про те, де апаратура артиста.

— Алмазе ви наш небесний, найдорогоцінніший пане директоре, — деренчливим голосом відповів помічник мага, — наша апаратура завсігди при нас. Ось вона! Айн, цвай, драй! — І, покрутивши перед очима Римського вузлуватими пальцями, несподівано витяг із-за вуха в кота власний Римського золотий годинник з ланцюжком, що передтим був у фіндиректора в жилетній кишені під застібнутим піджаком та з прошморгнутим крізь петельку ланцюжком.

Римський мимохіть схопився за живіт, присутні ахнули, а ґример, який заглядав у двері, похвально крекнув.

— Ваш годинничок? Прошу одержати, — зухвало посміхаючись, сказав картатий і на брудній долоні подав розгубленому Римському його власність.

— З такими до трамваю не сідай, — тихо й весело шепнув оповідач ґримерові.

Та кіт встругнув штуку ліпшу проти номера з чужим годинником. Несподівано підвівшись з дивана, він на задніх лапах підійшов до піддзеркального столика, передньою лапою витяг корка з карафи, налив води у склянку, випив її, встромив корка на місце і ґримувальною ганчіркою втер вуса.

Тут ніхто навіть не ахнув, лише роти пороззявляли, а ґример захоплено прошепотів:

— Ай, кляса!

Тут утретє тривожно загриміли дзвінки, і всі, збуджені в передсмаку цікавого номера, посунули з ґримерні геть.

За хвилину в глядачевій залі згасли кулі, спалахнула й дала червонястий відлиск на низ завіси рампа, і в освітленій прощілині завіси з’явився перед публікою огрядний, веселий як дитя чоловік із голеним обличчям, в пом’ятому фраку та несвіжій білизні. Це був добре відомий усій Москві конферансьє Жорж Бенґальський[175].

— Отже, громадяни, — заговорив Бенґальський, всміхаючись усмішкою немовляти, — зараз перед вами виступить… — тут Бенґальський перервав сам себе й заговорив з інакшими інтонаціями: — Я бачу, що кількість публіки до третього відділення ще збільшилася. В нас сьогодні половина міста! Якось днями зустрічаю приятеля й кажу йому: «Чом не завітаєш до нас? Вчора в нас була половина міста». А він мені відповідає: «А я мешкаю в другій половині!» — Бенґальський зробив павзу, сподіваючись, що станеться вибух сміху, але позаяк ніхто не засміявся, то повів далі: —…Отже, виступить знаменитий іноземний артист мосьє Волянд із сеансом чорної магії! Ну, ми ж бо з вами розуміємо, — тут Бенґальський усміхнувся мудрою усмішкою, — що її зовсім не існує на світі, і що вона є нічим іншим як забобоном, а просто маестро Волянд високою мірою володіє технікою фокусу, що й буде видно з найбільш цікавої частини, тобто викриття цієї техніки, а позаяк ми усі як один і за техніку, і за її викриття, то попросимо пана Волянда!

Вимовивши усю цю ахінею, Бенґальський зціпив обидві руки долоня до долоні й привітно замахав ними в проріз завіси, через що вона, тихо шурхотячи, і розійшлася в боки.

Вихід мага з його довгим помічником і котом, який ступив на сцену на задніх лапах, дуже сподобався авдиторії.

— Крісло мені, — негучно наказав Волянд, і тієї ж миті, не знати як і звідки, на сцені з’явилося крісло, в якому й всадовився маг. — Скажи мені, люб’язний Фаґоте, — провідався Волянд в картатого ґаєра[176], котрий мав, очевидно, й інше найменування, окрім «Коров’єв», — як на твій погляд, ачей московське народонаселення суттєво змінилося?

Маг поглянув на принишклу, вражену появою крісла з повітря, авдиторію.

— Саме так, мессіре, — неголосно відповів Фаґот-Коров’єв.

— Правда твоя. Городяни дуже змінилися, зовнішньо, я кажу, як втім і саме місто. Про костюми годі вже й казати, та з’явились ці… як їх… трамваї, автомобілі…

— Автобуси, — шанобливо підказав Фаґот.

Публіка уважно слухала цю розмову, гадаючи, що вона є прелюдією до магічних фокусів. Лаштунки були забиті акторами й робітниками сцени, й поміж їхніми обличчями виднілося напружене, бліде обличчя Римського.

Фізіономія Бенґальського, що притулився ізбоку сцени, стала виказувати подив. Він ледь-ледь підвів брову і, скориставши з павзи, промовив:

— Іноземний артист висловлює своє захоплення Москвою, що виросла з технічного погляду, а