Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Учора в ресторані я одному типові по морді зацідив, — мужньо зізнався оновлений поет.
— Підстава? — суворо запитав гість.
— Та, сказати правду, без підстави, — знітившись, відповів Іван.
— Неподобство, — осудив гість Івана й додав: — А крім того, що це ви так кажете: по морді зацідив? Воно ж невідомо, що саме має людина, морду чи обличчя. І, напевно, усе ж таки обличчя. Тож знаєте, кулаками… Ні, це вже ви полиште, і назавжди.
Висповідавши отак Івана, гість запитав:
— Професія?
— Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван.
Прибулець засмутився.
— Ох, як мені не щастить! — вигукнув він, та відразу отямився, вибачився й запитав: — А як вас на прізвище?
— Бездомний.
— Ех; ех… — сказав гість наморщившись.
— А вам, що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено спитав Іван.
— Страшенно не подобаються.
— А ви яких читали?
— Жодних я ваших віршів не читав! — нервово вигукнув відвідувач.
— А як же ж кажете?
— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — неначе я інших не читав? А втім… хіба що диво? Гаразд, ладен повірити на слово. Добрі ваші вірші, скажіть самі?
— Жахливі! — раптом сміливо й щиро промовив Іван.
— Не пишіть більше! — попросив прибулець благально.
— Обіцяю й клянуся! — врочисто промовив Іван.
Обітницю скріпили рукостисканням, коли з коридору донеслися м’які кроки й голоси.
— Цсс, — шепнув гість і, вискочивши на балькон, зачинив за собою ґрати.
Зазирнула Парасковія Федорівна, спитала, як Іван почувається і чи хоче він спати в темноті чи зі світлом. Іван попросив світло залишити, і Парасковія Федорівна пішла, побажавши хворому доброї ночі. І коли усе вляглося, знову повернувся гість.
Він пошепки повідомив Івана, що до 119-ї кімнати привезли новенького, якогось череваня з багряною фізіономією, який без упину бурмоче щось про якусь валюту у вентиляції та божиться, що в них на Садовій оселилася нечиста сила.
— Пушкіна лає на всі заставки і все кричить: «Куролєсов, біс, біс!» — казав гість, тривожно сіпаючись. Вгамувавшись, він сів, сказав: — А втім, подай йому Боже, — і повернувся до бесіди з Іваном: — То через що ж це ви потрапили сюди?
— Через Понтія Пилата, — похмуро глянувши в підлогу, відповів Іван.
— Як?! — забувши обачність, вигукнув гість і сам собі затулив рота рукою. — Разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!
Чомусь почуваючи довіру до невідомого, Іван, попервах затинаючись і ніяковіючи, а згодом осмілівши, заходився розповідати про вчорашню історію на Патріярших ставах. Так, вдячного слухача одержав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не пошивав Івана в божевільні, виявив найжвавішу цікавість до того, що чув, і в міру розвитку цього оповідання, нарешті, захопився ним. Він раз-у-раз перепиняв Івана вигуками:
— Ну, ну! Далі, далі, благаю вас. Та тільки, заради усього святого, не проминайте нічого!
Іван нічого й не проминав, йому самому було так легше розповідати, і звільна дістався того моменту, як Понтій Пилат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балькон.
Тоді гість молитовно зложив руки й прошепотів:
— О, як я вгадав! Як я усе вгадав!
Опис жахливої смерти Берліоза слухач супроводив загадковим зауваженням, причому очі йому спалахнули люттю:
— Одного мені шкода, що на місці цього Берліоза не було критика Латунського або літерата Мстислава Лавровича. — І шалено, але беззвучно скрикнув: — Далі!
Кіт, що платив кондукторці, надзвичайно розвеселив гостя, і він захлинався тихим сміхом, дивлячись, як зворушений успіхом своєї розповіді Іван тихо скакав навкарачки, зображуючи кота з гривеником біля вусів.
— Отак, — розповівши про випадок у Грибоєдові, засмутившись та затуманившись, Іван закінчив: — я й опинився тут.
Гість чуло поклав руку на плече бідного поета й сказав так:
— Бідаха поет! Та ви самі, голубе, в усьому винуваті. Не можна було триматися з ним так задирливо й навіть зухвало. От ви й поплатилися. І треба ще подякувати, що це все обійшлося вам стосунково дешево.
— Та хто ж він, врешті, такий? — у збудженні стрясаючи кулаками, спитав Іван.
Гість придивився до Івана й відповів запитанням:
— А ви не западете в неспокій? Ми усі тут люди ненадійні… Виклику лікаря, заштриків та іншої шамотні не буде?
— Ні, ні! — вигукнув Іван, — скажіть, хто він такий?
— Ну добре, — відповів гість, і вагомо, карбуючи кожне слово, сказав: — Учора на Патріярших ставах ви зустрілися з сатаною.
Іван не запав у неспокій, як обіцяв, але був усе ж вкрай ошелешений.
— Не може цього бути! Його не існує.
— Та згляньтеся! Вже кому-кому, але не вам таке казати. Ви були, мабуть, чи не найпершим, хто від нього потерпів. Сидите, самі розумієте, в психіятричній лікарні, а все торочите про те, що його немає. Це, далебі, дивно!
Збитий з пантелику, Іван замовк.
— Тільки-но ви почали його описувати, — вів далі гість, — я вже став здогадуватись, з ким ви учора мали приємність розмовляти. І, бігме, я дивуюся на Берліоза! Ну ви, звісно ж, людина незаймана, — тут гість знову вибачився, — але той, скільки я про нього чув, усе ж таки хоч дещо читав! Перші ж орації цього професора розвіяли всілякі мої сумніви. Його не можна не впізнати, мій друже! А втім, ви… ви мене знову ж вибачте, адже я не помиляюся, ви людина темна?
— Безперечно, — погодився невпізнанний Іван.
— Так от… адже навіть обличчя, яке ви описували… різні очі, брови! Пробачте, то ви, либонь, навіть опери «Фауст» не чули?[190]
Іван чомусь страшенно зніяковів і, спалахнувши обличчям, щось став белькотіти про якусь поїздку до санаторії до Ялти…
— Ну от, ну от… воно й недивно! А Берліоз, повторюю, мене вражає. Він людина не тільки очитана, але й дуже хитра. Хоча на захист його мушу сказати, що, безсумнівно, Волянд може запорошити очі й людині набагато хитрішій.
— Як?! — своєю чергою крикнув Іван.
— Тихо!
Іван з розмаху ляснув себе долонею по лобі й засипів:
— Розумію, розумію. В нього літера «В» була на візитівці. Овва, оце так штука! — Він помовчав трохи в замішанні, вдивляючись у місяця, що плив за ґратами, й промовив: — То він, виходить, справді міг бути в Понтія Пилата? Адже він тоді вже народився? А мене божевільним називають! — додав Іван, обурено вказуючи на двері.
Гірка зморщина позначилася біля вуст гостя.
— Дивімося правді у вічі, — і гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, що бігло крізь хмару. — І ви,