Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Волянд, кіт і Фаґот повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фаґота.

— Аж ніяк, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він попросту збрехав! — гучно, на весь театр оголосив картатий помічник і, звернувшись до Бенґальського, докинув: — Вітання вам, громадянине, збрехамши!

З ґалереї хлюпнуло смішком, а Бенґальський здригнувся й вирячив очі.

— Та мене, звісно, не стільки цікавлять автобуси, телефони та інша…

— Апаратура! — підказав картатий.

— Саме так, дякую, — поволі тягнув маг тяжким басом, — скільки куди більш важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?

— Так, це найважливіше питання, мосьпане.

У лаштунках стали переглядатися й знизувати плечима, Бенґальський стояв червоний, а Римський був блідий. Та тут, неначе відгадавши початок тривоги, маг сказав:

— Одначе ми заговорилися, дорогий Фаґоте, а публіка починає нудитися. Покажи нам на почин що-небудь простеньке.

Заля полегшено ворухнулася. Фаґот і кіт розійшлися в різні боки по рампі. Фаґот клацнув пальцями, хвацько крикнув:

— Три, чотири! — піймав з повітря колоду карт, стасував її і стрічкою пустив котові. Кіт стрічку перехопив і пустив її назад. Атласна змія фуркнула, Фаґот розтулив рота, як пташа, і усю її, карта по карті, заковтав.

По цьому кіт розкланявся, шаркаючи правою задньою лапою, і викликав неймовірний аплодисмент[177].

— Кляса, кляса! — захоплено кричали за лаштунками.

А Фаґот тицьнув пальцем у партер і проголосив:

— Колода ця теперечки, шановні громадяни, лежить у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між трьохрублівкою й повісткою про виклик до суду в справі виплати аліментів громадянці Зельковій.

У партері заворушилися, стали підноситись, і, нарешті громадянин, якого, справді, звали Парчевським, геть зашарілий зі здивування, витяг з гаманця колоду й став тицькати нею в повітря, не знаючи, що з нею робити.

— Нехай вона зостанеться вам на згадку! — прокричав Фаґот. — Недарма ж ви казали учора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть нестерпне.

— Стара пісня, — почулося з ґалерки, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — заверещав Фаґот, прищулюючись на ґалерею. — У такім разі й ви в одній зграї з нами, бо колода лежить у вашій кишені.

На ґалерці стався рух, і почувся радісний голос:

— Правда! В його! В кишені! Тут, тут… Стривай! Та це ж червінці![178]

Глядачі в партері повернули голови. На ґалереї якийсь розгублений громадянин знайшов у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці: «Одна тисяча рублів».

Сусіди навалились на нього, а він у захваті колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатися, чи справжні це червінці, чи якісь чарівні.

— Їй-богу, справжні! Червінці! — кричали з ґалерки радісно.

— Зіграйте й зо мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун у середині партеру.

— Авек плезір! — озвався Фаґот. — Та чому ж з вами одним? Усі візьмуть гарячу участь! — І скомандував: — Прошу дивитися угору!.. Раз! — в руці його з’явився пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет задерся догори. Він крикнув: — Три! — блиснуло, бухнуло, і відразу з-під склепіння, пірнаючи між трапеціями, почали падати до залі білі папірці[179].

Вони кружляли, їх розносило убоки, забивало до ґалереї, відкидало до оркестри та на сцену. За кілька секунд грошовий дощ, дедалі рясніючи, досяг крісел, і глядачі стали папірці ловити.

Здіймалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивилися на освітлену сцену, і бачили найбільш нехибні й праведні водяні знаки. Запах так само не полишав жадних сумнівів: це був ні з чим незрівнянний своїм чаром запах щойно видрукуваних грошей. Спершу веселість, а згодом здивування перейняло увесь театр. Усюди гуло слово «червінці, червінці», чулися вигуки «ах, ах» і веселий сміх. Дехто вже рачкував у проході, нишпорячи під кріслами. Багато стояло на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі папірці.

На обличчях міліції спроквола став виказуватись подив, а артисти без церемонії стали вихилятися з-за лаштунків.

У бельетажі почувся голос: «Куди хапаєш? Це моє! До мене летіло!» і другий голос: «Та ти не пхайся, я тебе сам як пхну!» І раптом почувся ляпас. Відразу ж у бельетажі з’явився шолом міліціянта[180], з бельетажу когось повели.

Взагалі збудження більшало, і хтозна чим би це все скінчилося, якби Фаґот не припинив грошовий дощ, дмухнувши в повітря.

Двоє молодиків, обмінявшись промовистим і веселим поглядом, знялися з місць і прямісінько почимчикували до буфету. У театрі стояв гук, в усіх глядачів збуджено блищали очі. Так, так, хтозна чим би усе це скінчилося, якби Бенґальський не знайшов у собі сили й не ворухнувся б. Намагаючись дужче запанувати над собою, він за звичкою потер руки і голосом найбільшої гучности заговорив так:

— Ось, громадяни, ми з вами бачили зараз випадок так званого масового гіпнозу. Чисто науковий дослід, що якнайкраще доводить, що жодних чудес і магії не існує. Попросимо ж маестро Волянда викрити нам цей дослід. Зараз громадяни, ви побачите, як ці, нібито грошові, папірці зникнуть так само раптово, як з’явилися.

Тут він зааплодував, але сам-один, і на обличчі при цьому грала йому впевнена усмішка, та в очах такої певности аж ніяк не було, радше в них відбивалось благання.

Глядачам промова Бенґальського не сподобалася. Запала мовчанка, яку перервав картатий Фаґот.

— Це знову ж таки випадок так званої брехні, — сповістив він гучним цапиним тенором, — папірці, громадяни, справжні!

— Браво! — уривчато гаркнув бас десь у вишині.

— До речі, оцей, — тут Фаґот вказав на Бенґальського, — мені надокучив. Лізе увесь час, куди його не кличуть, брехливими зауваженнями псує сеанс! Що б нам таке з ним зробити?

— Голову йому відірвати! — сказав хтось суворо на ґалерці.

— Як ви кажете? Га? — нараз озвався на цю жахливу пропозицію Фаґот. — Голову відірвати? Це ідея! Бегемот! — закричав він коту. — Роби! Айн, цвай, драй!!

І сталася небачена річ. Шерсть на чорному котові стала сторч, він надривно нявкнув. Тоді зібгався в грудку і, як пантера, махнув просто на груди Бенґальському, а звідти перескочив на голову. Муркочучи, пухлими лапами кіт вчепився в рідке волосся конферансьє і, люто звивши, двома обертами зірвав цю голову з повної шиї.

Дві з половиною тисячі чоловіка в театрі йойкнули як один. Кров фонтанами з розірваних артерій на шиї вдарила угору й залила манишку[181] й фрак. Безголове тіло якось недоладно загребло ногами й сіло на підлогу. У залі почулося істеричне лементування жінок. Кіт передав голову Фаґотові, той за волосся