Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

Може статися, це не Стьопа сьогодні розмовляв з ним телефоном із власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа. Чи ж йому не знати Стьопиного голосу! Та хай би сьогодні й не Стьопа говорив, то не далі як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету з’явився до цього самого кабінету з цим ідіотичним договором і допікав фіндиректорові своєю легкодумністю. Як оце він міг поїхати чи відлетіти, нічого не сказавши в театрі? Та хай би й відлетів учора ввечері, до полудня сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський.

Варенуха припинив свою біганину й заверещав:

— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти ще накинь вісімдесят кілометрів. Але повітрям, звісно, менше.

Гм… Так… За жодні потяги не може бути й мови. То що ж тоді? Винищувач? Хто й до якого винищувача пустить Стьопу без чобіт? Навіщо? Може, він зняв чоботи, прилетівши до Ялти? Знову ж таки: навіщо? Та й у чоботях до винищувача його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Воно ж писано, що з’явився до карного розшуку о половині на дванадцяту дня, а розмовляв телефоном в Москві… стривай-но… тут перед очима Римського виник циферблят його годинника… Він пригадував, де були стрілки. Жах! Це було о двадцятій хвилині на дванадцяту. То що ж це виходить! Якщо припустити, що туж по розмові Стьопа кинувся на аеродром і дістався до нього за п’ять, скажімо, хвилин, що прецінь так само неймовірно, то виходить, що літак, знявшись відразу, за п’ять хвилин подолав більше тисячі кілометрів? Отже за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!!! Цього не може бути, а отже, його немає в Ялті.

Що ж зостається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб ото жбурнути людину на тисячу кілометрів, на світі немає! Отже, йому верзеться, що він у Ялті? Йому-от може й верзеться, а ялтинському кримінальному розшуку теж верзеться? Та ні, даруйте, такого не буває!.. Але ж телеграфують вони звідти?

Обличчя фіндиректора було достоту страшне. Ручку дверей іззовні в цей час крутили й торсали, і чути було як кур’єрка за дверима у відчаї верещала:

— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!

Римський щомога опанував себе, узяв слухавку й сказав до неї:

— Дайте надтермінову розмову з Ялтою.

«Розумно!» — подумки вигукнув Варенуха.

Та розмова з Ялтою не відбулася. Римський відклав слухавку й сказав:

— Ач на лихо, лінія зіпсувалася.

Видно було, що зіпсування лінії його чомусь найдужче засмутило й навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знов узявся за слухавку однією рукою, а другою став записувати те, що казав до слухавки:

— Прийміть надблискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. «Сьогодні близько половини дванадцяту Лиходєєв розмовляв мною телефоном Москві, крапка. Відтак на службу не з’явився й розшукати його телефоном не можемо, крапка. Почерк потверджую, крапка. Заходи нагляду вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський».

«Дуже розумно!» — подумав Варенуха, та не встиг він подумати гаразд, як у голові йому промайнули слова: «Глупство! Не може він бути в Ялті!»

Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми й копію своєї пачкою, пачку вклав до конверта, заклеїв його, написав на ньому декілька слів і вручив його Варенусі, кажучи:

— Негайно, Іване Савелійовичу, особисто відвези. Нехай там розбирають.

«А от це справді розумно!» — подумав Варенуха й сховав конверта до свого портфеля. Потім він ще раз про всяк випадок навертів на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався й радісно й таємничо замигав та заґримасував. Римський витягнув шию.

— Артиста Волянда можна попросити? — улесливо запитав Варенуха.

— Вони зайняті, — відказала слухавка деренькучим голосом, — а хто питає?

— Адміністратор Вар’єте Варенуха[172].

— Іван Савелійович? — радісно скрикнула слухавка. — Страшенно радий чути ваш голос! Як здоров’я ваше?

— Мерсі, — здивовано відповів Варенуха, — а з ким я говорю?

— Помічник, помічник його й перекладач Коров’єв, — тріскотіла слухавка, — увесь до ваших послуг, любий Іване Савелійовичу! Розпоряджайтеся мною, як вам буде завгодно. Отже?

— Пробачте, а що, Степана Богдановича Лиходєєва зараз немає вдома?

— На жаль, немає! Немає! — кричала слухавка. — Поїхав.

— А куди?

— За місто кататися на машині.

— К… як? Ка… кататися?.. Коли ж він повернеться?

— А сказав, подихаю свіжим повітрям та й повернуся!

— Так… — розгублено сказав Варенуха, — мерсі. Будь ласка, передайте мосьє Волянду, що виступ його сьогодні у третьому відділенні.

— Слухаю. Авжеж. Обов’язково. Щонайдоконче. Терміново. Передам. — уривчасто гупала слухавка.

— На все добре, — дивуючись, сказав Варенуха.

— Прошу прийняти, — говорила слухавка, — мої найщиріші, найгарячіші привіти й побажання! Успіхів! Талану! Всіляких гараздів! Усього!

— Ну певно! Я ж казав! — збуджено кричав адміністратор, — жодної Ялти, а він поїхав за місто!

— Ну, якщо це так, — бліднучи зі злости, промовив фіндиректор, — то це справді свинство, якому немає назви!

Тут адміністратор підскочив і закричав так, що Римський здригнувся:

— Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна[173] «Ялта»! Усе зрозуміло. Поїхав туди, нажлуктився й тепер звідти телеграфує!

— Ну, це вже занадто, — сіпаючись щокою, відповів Римський, і в очах йому жевріла справжня тяжка лють, — ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться!.. — тут він раптово затявся й нерішуче додав: — Але ж як це, адже ж кримінальний розшук…

— Це бредня! Його власні жарти, — перебив експансивний адміністратор і запитав: — А пакета що ж, везти?

— Обов’язково, — відказав Римський.

І знову розчинилися двері, і ввійшла та сама… «Вона!» — чомусь із тугою подумав Римський. І обидва підвелися назустріч листоноші.

Цього разу в телеграмі були слова:

«Дякую потвердження терміново п’ятсот кримінальний розшук мені завтра вилітаю Москви Лиходєєв».

— Він з глузду з’їхав… — слабко сказав Варенуха.

Римський натомість подзеленчав ключем, вийняв із шухляди вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот рублів, подзвонив, вручив кур’єрові гроші й послав його на телеграф.

— Даруй, Григорію Даниловичу, — не вірячи власним очам, промовив Варенуха, — як на мене, ти марно гроші посилаєш.

— Вони прийдуть назад, — озвався Римський тихо, — а от він кріпко відповість за цей пікнічок. — І додав, показуючи на портфеля Варенухи: — Паняй, Іване Савелійовичу, не барись.

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він спустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, довідався в касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка просто лавою посунула, щойно побачила додаткову афішу, наказав касирці загнути й не продавати тридцять найкращих місць в ложах і в партері, вискочивши з каси, відразу, йдучи, відбився від настирливих контрамаркарів і пірнув