Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Ні, Григорію Даниловичу, не кажи, це дуже витончений крок. Тут уся сіль у викритті.

— Не знаю, не знаю, жодної соли тут немає, і завжди він вмудрує щось таке! Хоч би показав того мага. Ти сам його бачив? І де він його викопав, чорти його знають!

З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Учора Стьопа («як навіжений», мовляв Римський) примчав до фіндиректора з написаною вже чернеткою договору, відразу звелів її переписати й видати гроші. Й маг той накивав п’ятами, і ніхто його не бачив, крім самого Стьопи.

Римський витяг годинника, побачив, що той показує п’ять хвилин на третю, й геть оскаженів. І справді! Лиходєєв дзвонив десь об одинадцятій годині, сказав, що прийде за пів години, та не тільки не прийшов, але й з квартири зник!

— Мені ж робота стоїть! — вже гарчав Римський тицяючи пальцем в купу непідписних паперів.

— Чи, бува, не потрапив він, як Берліоз, під трамвай? — мовив Варенуха, тримаючи коло вуха слухавку, з якої чулися густі, тривалі й згола безнадійні сигнали.

— А добре б було… — ледь чутно крізь зуби сказав Римський.

Цієї самої миті увійшла до кабінету жінка у форменій куртці, в кашкеті, у чорній спідниці та в тапках. З малої суминки на пасі жінка дістала біленького квадратика й зошита й запитала:

— Де тут Вар’єте? Надблискавка вам[168]. Розпишіться.

Варенуха чиркнув якусь закарлючку в зошиті в жінки, і щойно двері за нею затріснулися, розкрив квадратика.

Прочитавши телеграму, він закліпав очима й передав квадратика Римському.

У телеграмі було надруковано таке: «Ялти Москву Вар’єте Сьогодні пів дванадцяту карний розшук з’явився шатен нічній сорочці штанях без чобіт психічний назвався Лиходєєвим директором Вар’єте Телеграфуйте ялтинський розшук де директор Лиходєєв».

— Тиць, моя радість! — вигукнув Римський і додав: — Ще сюрприз!

— Лжедимитрій[169], — сказав Варенуха й заговорив до слухавки телефону: — Телеграф? Рахунок Вар’єте. Прийміть надблискавку… Ви чуєте?.. «Ялта, карний розшук… Директор Лиходєєв Москві Фіндиректор Римський»…

Незалежно від повідомлення про ялтинського самозванця, Варенуха знову заходився телефоном розшукувати Стьопу абиде і, природна річ, ніде його не знайшов.

Саме тоді як Варенуха, тримаючи в руках слухавку, розмірковував, де б йому іще задзвонити, увійшла та сама жінка, що принесла й першу блискавку, і вручила Варенусі нового конвертика. Квапливо розкривши його, Варенуха прочитав надруковане й свиснув.

— Чого іще? — нервово сіпнувшись, запитав Римський.

Варенуха мовчки подав йому телеграму, й фіндиректор побачив у ній слова: «Благаю вірити кинутий Ялти гіпнозом Волянда телеграфуйте блискавкою карному розшуку потвердження особи Лиходєєв».

Римський і Варенуха, торкаючись один одного головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки втупилися один на одного.

— Громадяни! — раптом розсердилась жінка. — Розписуйтесь, а тоді вже будете мовчати досхочу! Я ж блискавки розношу.

Варенуха, не зводячи очей з телеграми, криво розчеркнувся в зошиті, й жінка зникла.

— Ти ж із ним на початку дванадцятої розмовляв телефоном? — украй спантеличено промовив адміністратор.

— Та сміх казати! — пронизливо закричав Римський. — Розмовляв чи не розмовляв, та не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!

— Він п’яний… — сказав Варенуха.

— Хто п’яний? — спитав Римський, і знову обидва утупилися один в одного.

Що телеграфував з Ялти якийсь самозванець або божевільний, в цьому сумнівів не було; та от що було дивне: звідки ж ялтинський містифікатор знає Волянда, який заледве вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв’язок між Лиходєєвим та Воляндом?

— «Гіпнозом…» — повторював Варенуха слово з телеграми. — Звідки ж йому відомо про Волянда? — він покліпав очима й раптом скрикнув рішуче: — Та ні, дурниці, дурниці, дурниці!

— Де він зупинився, той Волянд, чорт його забирай? — запитав Римський.

Варенуха відразу зв’язався з інтуристівським бюром і, на превеликий подив Римського, повідомив, що Волянд зупинився в квартирі Лиходєєва. Накрутивши затим номер лиходєївської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в слухавці. Серед цих гудків звідкілясь здалека почувся тяжкий, похмурий голос, що проспівав: «… скали, мой пріют…»[170] — і Варенуха вирішив, що до телефонної мережі кудоюсь прорвався голос із радіотеатру.

— Не відповідає квартира, — сказав Варенуха, відкладаючи слухавку на важіль, — спробувати хіба що подзвонити ще…

Він не доказав. У дверях з’явилася усе та ж сама жінка, й обидва, і Римський, і Варенуха, підвелися їй назустріч, а вона вийняла з суминки вже не білого, а якогось темного аркушика.

— Це вже стає цікаво, — процідив крізь зуби Варенуха, проводжаючи поглядом жінку, яка поспіхом ішла геть. Першим заволодів аркушиком Римський.

На темному тлі фотографічного паперу ясно позначалися чорні писані рядки:

«Доказ мій почерк мій підпис Блискавкою потвердження встановіть таємний нагляд Воляндом Лиходєєв».

За двадцять років своєї діяльности в театрах Варенуха перебачив усякого, та тут він відчув, що розум йому облягається немов полудою, і він нічого не зумів вимовити, крім життєвої й до того ж геть несусвітної фрази:

— Цього не може бути!

Римський натомість вчинив не так. Він підвівся, прочинив двері, гаркнув у них кур’єрці, що сиділа на табуреті:

— Нікого, крім листонош, не впускати! — й замкнув кабінета на ключа.

Відтак він дістав з письмового столу стос паперів і став ретельно звіряти грубі, з нахилом уліво, букви в фотограмі[171] з літерами в Стьопиних резолюціях та в його ж підписах, споряджених ґвинтовою закарлючкою. Варенуха, навалившись на стіл, гаряче дихав у щоку Римського.

— Це його почерк, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха озвався, мов луна:

— Його.

Вдивившись в обличчя Римського, адміністратор здивувався з переміни, що зайшла в цьому обличчі. І без того худий фіндиректор ніби ще дужче змарнів і навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але навіть мовби й печаль.

Варенуха вчинив усе, що належить людині в хвилини великого здивування. Він і кабінетом пробігся, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив цілу склянку жовтуватої води з карафи, й вигукував:

— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мі-ю!

Римський тим часом дивився у вікно й напружено про щось думав. Становище фіндиректора було доволі скрутним. Треба було відразу, не рушивши з місця, винайти звичайні пояснення явищам незвичайним.

Примружившись, фіндиректор уявив собі, як Стьопа в нічній сорочці й без чобіт залазить сьогодні близько половини на дванадцяту до якогось небаченого надшвидкобіжного літака, а потім його ж, Стьопу, і теж о половині на дванадцяту, який стоїть у шкарпетках на