Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
Іван працював заповзято й перекреслював написане, і вставляв нові слова, й навіть спробував намалювати Понтія Пилата, а потім кота на задніх лапах. Але й рисунки не спомогли, і що далі — то плутанішою та незрозумілішою ставала заява поета.
Під той час, як з’явилася здалека страхітна хмара з димучими окраями та накрила бір і дмухнув вітер, Іван почутив, що знеміг, що із заявою йому не впоратися, не став підбирати розлетілих аркушів і тихо й гірко заплакав.
Добросердна фельдшериця Парасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилась тим, що він плаче, запнула штору, щоб блискавки не страшили хворого, аркушики попідбирала з підлоги й з ними побігла по лікаря.
Той з’явився, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше не плакатиме, що тепер усе минеться, усе переміниться й усе забудеться.
Лікар мав рацію. Невдовзі зарічний бір став колишнім. Він змалювався до останнього дерева під небом, яке розчистилося до переднішої повної блакиті, а річка вгамувалася. Туга стала полишати Івана зараз по заштрику, й тепер поет лежав і спокійно дивився на веселку, що розкинулася небом.
Так тривало до вечора, й він навіть не встеріг, як райдуга розтанула і як зажурилося й приблякло небо, як почорнів бір.
Напившись гарячого молока, Іван знову приліг і сам здивувавсь тому, як змінилися його думки. Якось злагіднішав у пам’яті клятий бісівський кіт, не страшила більше відтята голова, і, полишивши думку про неї, став міркувати Іван, що по суті, у клініці не так уже й зле, що Стравинський розумаха й знаменитість і що мати з ним діло неабияк приємно. Вечірнє повітря до того ж і солодке й свіже після грози.
Дім скорботи засинав. У тихих коридорах згасли матові білі лямпи, і замість них згідно з порядком засвітились слабкі блакитні нічники, і щодалі то рідше за дверима чулися обережні кроки фельдшериць на ґумових доріжках коридору.
Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лямпочку під абажуром, що цідила зі стелі лагідне світло, то на місяця, що виходив з-поза чорного бору, й розмовляв сам із собою.
— Чого, власне, я так схвилювався через те, що Берліоз потрапив під трамвай? — розмірковував поет. — Врешті-решт, та ну його в болото! Хто я, насправді, кум йому чи сват? Коли як слід провентилювати це питання, то виходить, що я, по суті, навіть і не знав гаразд небіжчика. І справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що був лисий та красномовний до нестями. І далі, громадяни, — правив своєї Іван, звертаючись до когось, — з’ясуймо ось що: з якої це я, поясніть, речі оскаженів на цього загадкового консультанта, мага й професора з порожнім і чорним оком? До чого уся ця безглузда гонитва за ним у підштанках та зі свічечкою в руках, а потому й дикунський шарварок в ресторані?
— Но-но-но, — раптом суворо сказав десь, чи то всередині, чи то над вухом, колишній Іван Іванові новому, — про те, що голову Берліозові відріжуть, він усе ж таки знав заздалегідь? Як це не хвилюватися?
— Про що, товариші, мова! — заперечував новий Іван давньому, колишньому Іванові. — Те, що тут діло нечисте, це зрозуміло навіть дитині. Він особистість неабияка й таємнича на всі сто. Та в тому ж то й є найцікавіше! Людина особисто була знайома з Понтієм Пилатом, чого ж вам ще цікавішого треба? І замість того, щоб здіймати оцю дурну бучу на Патріярших, чи не розумніше було б чемно розпитати про те, що було далі з Пилатом і цим заарештованим Га-Ноцри? А я чортзна до чого узявся! Важлива, теж мені, подія — редактора журналу зарізало! То що з того, журнал, може, закриється? Ну що ж поробиш? Людина смертна і, як справедливо сказано було, раптово смертна. Ну й царство небесне йому! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший за попереднього[174].
Подрімавши трохи, Іван новий єхидно запитав старого Івана:
— То хто ж я такий, виходить, в такім разі?
— Дурень! — виразно сказав десь бас, що не належав жодному з Іванів, і надзвичайно схожий на бас консультанта.
Іван, чомусь не образившись на слово «дурень», але навіть приємно вразившись йому, всміхнувся і в напівсні принишк. Сон підкрадався до Івана, і вже примарилася йому і пальма на слонячій нозі, і кіт пройшов осторонь — не страшний, а веселий, і, словом кажучи, ось-ось накриє сон Івана, аж раптом ґрати беззвучно поїхали убік, і на бальконі постала таємнича фігура, що ховалася від місячного світла, і посварилася на Івана пальцем.
Іван без усякого остраху підвівся на ліжку й побачив, що на бальконі стоїть чоловік. І цей чоловік, притискаючи пальця до губів, прошепотів:
— Цссс!
Розділ 12
Чорна магія та її викриття
Маленький чоловік у дірявому жовтому котелку і з грушкуватим малиновим носом, у картатих штанях і лакованих черевиках в’їхав на сцену Вар’єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав звитяжний поклик, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перекинувся догори ногами, вхитрився на ходу відкрутити переднє колесо й пустити його за лаштунки, а далі став рухатись на одному колесі, крутячи педалі руками.
На високій металевій щоглі з сідлом нагорі та з одним колесом виїхала огрядна блондинка в трико й спідничці, всіяній срібними зірками, і стала їздити колом. Зустрічаючись з нею, чоловічок видавав вітальні оклики й ногою знімав з голови котелка.
Нарешті, прикотив малюк років восьми із старечим обличчям і засновигав між дорослими на крихітній двоколісці, до якої був прилаштований величезний автомобільний ріжок.
Зробивши декілька петель, увесь гурт під тривожний дріб барабана з оркестри підкотився до самого краю сцени, і глядачі перших рядів охнули та сахнулися, тому що публіці здалося, що уся трійця зі своїми машинами загримотить до оркестри.
Та велосипеди зупинилися якраз тієї миті, коли передні колеса вже нависли, щоб зіслизнути до безодні на голови музикантам. Велосипедисти з гучним окриком
