Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Я вперше потрапив до світу літератури, але тепер, коли усе вже скінчилося й загибель моя стала фактом, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор. Так, отож він прочитав. Він дивився на мене так, немов щока мені була набрякла флюсом, якось скоса дивився в куток, і навіть сором’язливо хихикнув. Він без потреби м’яв манускрипт[199] і крехтів. Питання, які він мені ставив, здалися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий та звідки узявся, чи віддавна пишу й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть поставив, на мій погляд, вже зовсім ідіотичне запитання: хто це мене напучив писати роман на таку дивну тему?

Нарешті він мені набрид, і я запитав його руба, чи буде він друкувати мій роман, чи не буде.

Тут він заметушився, став щось мимрити й заявив, що особисто розв’язати цього питання він не може, що з моїм твором мають познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме Латунський та Ариман і літерат Мстислав Лаврович[200]. Він просив мене прийти за два тижні.

Я прийшов за два тижні й був прийнятий якоюсь дівицею зі скошеними до носу від постійної брехні очима.

— Це Лапшонникова, секретар редакції, — посміхнувшись, сказав Іван, який добре знав той світ, що його так гнівно описував його гість.

— Може, — відрізав той, — так от, від неї я одержав свого романа, вже порядно заяложеного та почовганого. Силкуючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшонникова повідомила мене, що редакція забезпечена матеріялами на два роки наперед, і тому питання про надрукування мого роману, як вона висловилась, «відпадає».

— Що я пам’ятаю по тому? — бурмотів майстер, потираючи скроню. — Так, осипані червоні пелюстки на титульному аркуші та ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.

Оповідання Іванового гостя ставало щораз то плутанішим, чимдалі більше проймалося якимись недомовками. Він казав щось про косий дощ та розпач у підвальному притулкові, про те, що ходив десь іще. Пошепки викрикував, що він її, яка штовхала його на боротьбу, аж ніяк не винує, о ні, не винує!

Тоді, як почув Іван, сталося щось несподіване й страшне. Одного разу герой розгорнув газету й побачив у ній статтю критика Аримана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Ариман застерігав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхнути до друку апологію Ісуса Христа[201].

— А, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Та я забув, як вас на прізвище!

— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його немає більше, — відповів гість. — Річ не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича з’явилася інша стаття, де автор її пропонував вдарити, і то добряче вдарити, по пилатчині та тому богомазові, який надумав пропхнути (знову це кляте слово!) її до друку.

Остовпівши від цього нечуваного слова «пилатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами «М. З.» Запевняю вас, що витвори Аримана й Лавровича могли вважатися за жарт проти написаного Латунським. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не встеріг, як вона (двері я забув замкнути) постала переді мною з мокрим парасолем в руках і мокрими ж газетами. Очі її жахтіли вогнем, руки тремтіли й були холодними. Спершу вона кинулась мене цілувати, потім, хрипким голосом і стукаючи рукою об стіл, сказала, що вона отруїть Латунського.

Іван якось зніяковіло покрехтів, але нічого не сказав.

— Настали зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обидвоє жили тим, що сиділи на килимку на підлозі біля груби й дивилися у вогонь. А втім, тепер ми більше розлучалися, ніж раніше. Вона стала ходити на прогулянки. А зі мною трапилася оригінальність, як нерідко бувало в моєму житті… В мене несподівано завівся приятель. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний сходитися з людьми, маю чортову дивакуватість: сходжуся з людьми туго, недовірливий, підозрілий. І—уявіть собі, при цьому обов’язково мені пролазить в душу хтось непередбачений, несподіваний і зовнішньо чорти його знають на що схожий, і саме він мені більше за всіх і сподобається.

Так от, у той клятий час прочинилася хвірточка нашого садка, день ще, пам’ятаю, був такий приємний, осінній. Їїне було вдома. І крізь хвірточку увійшов чоловік, він прийшов до будинку в якійсь справі до мого забудовника, тоді зійшов у садок і якось дуже хутко зазнайомився зі мною. Відрекомендувався він мені журналістом. Сподобався він мені настільки, уявіть, що я його й досі згадую й сумую за ним. Далі — більше, він занадився до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що живе поруч зі мною приблизно в такій самій квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе якось не зазивав. Дружині моїй він не сподобався вкрай. Та я заступився за нього. Вона сказала:

— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що ця людина справляє на мене враження гидотне.

Я розсміявся. Так, але чим, власне кажучи, він мене принадив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй шухляді, нецікава. Такий сюрприз у своїй шухляді Альоїзій (так, забув сказати, що мого нового знайомого було звати Альоїзій Могарич[202]) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і певен, що ніде не зустріну людину такого розуму, який мав Альоїзій. Якщо я не розумів сенсу якої-небудь нотатки в газеті, Альоїзій пояснював мені її буквально за одну хвилину, причому видать було, що пояснення це не справляло йому анінайменшого клопоту. Те саме з життєвими явищами та питаннями. Та й це ще не край. Підкорив мене Альоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не вгамувався, доки не ублагав мене прочитати йому мій роман увесь, від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся вельми похвально, але з убивчою точністю, немов бувши присутнім при цьому, переказав усі завваги редактора, дотичні цього роману. Він влучав із ста разів сто разів. Крім