Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков
— Тільки ця причина? — спитала вона й наблизила свої очі до моїх.
— Тільки ця.
Вона страшенно пожвавилася, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:
— Я гину разом з тобою. Ранком я буду в тебе.
І от, останнє, що я пам’ятаю в моєму житті, це — смужку світла з мого передпокою, в цій смузі світла розпущене пасмо, її берет і її сповнені рішучости очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий пакунок.
— Я б проводив тебе, та я вже не в змозі йти сам назад, я боюся.
— Не бійся. Постривай кілька годин. Завтра ранком я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті. Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Неспокійна сьогодні місячна ніч.
Він зник на бальконі. Іван чув, як проїхали коліщата коридором, хтось схлипнув або скрикнув слабо.
Коли усе вляглося, гість повернувся й повідомив, що й 120-та кімната отримала пожильця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва розмовники помовчали в тривозі, але, вгамувавшись, повернулися до перерваного оповідання. Гість розтулив був рота, та нічка достоту була неспокійною. Голоси ще чулися в коридорі, і гість став говорити Іванові на вухо так тихо, що те, що він розповів, стало відоме самому лиш поетові, за винятком першої фрази:
— За чверть години по тому, як вона покинула мене, до мене у вікно постукали…
Те, про що шепотів хворий на вухо Іванові, видно, дуже хвилювало його. Судоми раз-у-раз перебігали його лицем. В очах його плавав і бився жах і лють. Оповідач вказував рукою десь у бік місяця, який давно вже пішов з балькону. Лише тоді, коли перестали долітати усякі згуки іззовні, гість відсунувся від Івана й заговорив дещо гучніше:
— Так от, о половині січня, вночі, у тому ж самому пальті, але з обірваними ґудзиками, я щулився з холоду в моєму подвір’ячку. Позад мене були кучугури, що сховали кущі бузку, а передо мною та внизу — слабенько освітлені, зап’яті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — у кімнатах моїх грав патефон. Це усе, що я розчув, але розгледіти нічого не зміг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. У ньому грала хуртовина. Собака, що кинувся мені під ноги, сполошив мене, і я перебіг від нього на другий бік. Холод і страх, що став моїм постійним супутником, допроваджували мене до нестями.
Йти мені було ніде, і найпростіше, мабуть, було кинутися під трамвай на тій вулиці, в яку виходив мій провулок. Здаля я бачив ці сповнені світлом, зледенілі скрині й чув їхній мерзенний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусідо, уся штука полягала в тому, що жах володів кожною клітинкою мого тіла. І так само як собаки, я боявся й трамваю. Так, гіршої від моєї недуги в цьому будинкові немає, запевняю вас.
— Але ви ж могли дати їй знати, — сказав Іван, спочуваючи бідному хворому, — крім того, в неї ж ваші гроші? Вона ж їх, звісно, зберегла?
— Не сумнівайтеся в цьому, авжеж, зберегла. Та ви, очевидно, не розумієте мене? Або, точніше, я втратив властиву мені колись здатність описувати будь-що. Я, втім, не дуже по ній шкодую, бо вона мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість благоговійно поглянув у темряву ночі, — ліг би лист із божевільні. Чи ж можна посилати листи, маючи таку адресу? Душевно хворий? Ви жартуєте, мій друже! Ні, зробити її нещасною? На це я нездатний.
Іван не зумів заперечити цьому, але мовчазний Іван співчував гостеві, жалів його. А той кивав на муки своїх спогадів головою в чорній шапочці й казав так:
— Бідна жінка… А втім, маю надію, що вона забула про мене…
— Але ж ви можете одужати… — боязко сказав Іван.
— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравинський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Він гуманний і просто хоче втішити мене. Не заперечую, зрештою, що мені тепер багато краще. Так, то на чому ж пак я зупинився? Мороз, ці летючі трамваї. Я знав, що ця клініка вже відкрилася, і через усе місто пішки подався до неї. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, та мене врятував випадок. Щось зламалося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрах так у чотирьох за заставою, і, на мій подив, він зглянувся на мене. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я відбувся тим, що поморозив пальці на лівій нозі. Та це загоїли. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, знаходжу, що тут дуже й дуже незле. Бігме, не слід ставити перед собою великих плянів, дорогий сусідо! Я от, наприклад, хотів об’їхати усю земну кулю. Ну, що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише мізерну частку цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, це не таке вже й зле. Он літо йде до нас, на бальконі зав’ється плющ, як обіцяє Парасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Ночами буде місяць. Ах, він пішов! Свіжіє. Ніч хилиться за північ. Мені пора.
— Скажіть мені, а що було далі з Єшуа й Пилатом, — попрохав Іван, — благаю, я хочу знати.
— Ах ні, ні, — болісно сіпнувшись, відповів гість, — я згадати не можу без здригання мій роман. А ваш знайомий з Патріярших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.
І перш ніж Іван зчувся, замкнулися ґрати з тихим дзвяком, і гість зник.
Розділ 14
Славапівневі!
Не витримали нерви, як то кажуть, і Римський не дочекався закінчення складання протоколу і втік до свого кабінету. Він сидів за столом і роз’ятрілими очима глядів на магічні червінці, що лежали перед ним. Глузд фіндиректорові заворотив за розум. Знадвору долітав рівний гамір. Публіка потоками виливалася з будинку Вар’єте на вулицю. До вкрай загостреного слуху фіндиректора раптом долетіла виразна міліційна трель. Сама собою вона аж ніколи не віщує нічого приємного. А коли вона повторилася і їй на допомогу вступила друга, владніша та триваліша, а потім долучилося й виразно чутне гоготіння, і навіть якесь утютюкання, фіндиректор відразу збагнув, що на вулиці сталося ще щось скандальне й капосне. І що воно, хай як хотілось би відмахнутися від нього, перебуває у найтіснішому зв’язку з паскудним сеансом, проведеним чорним