Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

голос. Виглядає на те, що голос потребує шкатулки з плоті, щоб бути повнокровним. Немовби потрібен широкий таз, щоб голос міг добре обіпертися, стати багатим і гармонійним. Хіба не кажуть, що голос буває соковитим? Якщо голос саме такий, то й жінка також. Яке щастя!

— Ви вірите в те, що кажете?

— Ще й як! Голос живиться плоттю й резонансом. Якщо немає ні плоті, ні простору, де можна резонувати, голос залишається сухим. Так, як сама жінка. Хіба ні?

— Побачивши недавно ваших коханок, я подумала, що ви захоплюєтеся тільки худорлявими.

— Збіг обставин: моє ремесло фотографа спонукає мене спілкуватися з манекенницями, щоб робити модні знімки. Але я настільки люблю жінок, що люблю те, що є худого в худорлявих, і те, що є пишним, у повненьких.

У п’ятницю у Стефані починався вихідний, це захопило її зненацька. Як же прожити ці три дні без нього?

І вона вирішила здійснити деякі вчинки задля нього: присвятила кілька годин свого часу Інститутові естетики, побувала в перукаря, зуміла вирвати запис до манікюрниці, а повернувшись до свого готельного номеру, відкрила шафу для доскіпливого огляду свого гардеробу.

«Що йому сподобалося б? Що йому не сподобалося б? Розкладу на два стоси».

Вона примусила себе не шахраювати, спорожнила полиці і в суботу поставила чимало пакунків перед будівлею Червоного Хреста.

У неділю вона вирішила знову поїхати в район Барбес, щоб заповнити свої спорожнілі полиці й поміркувати над тим, що Карл висловив про кругленьких жіночок. Якщо він їх цінує, вона також має до цього прийти. І, влаштувавшись у кав’ярні на терасі, почала спостерігати за перехожими.

Який контраст між Барбес і Чайнатауном! Яка відстань від її кварталу! Із переходом від азійських вуличок до вуличок африканських змінилося геть усе, не лише запахи — зелені й жовті запахи Чайнатауна, суміші трав і коренів, заступили яскраво-червоні, пряні, викличні пахощі району Барбес, підсмаженого ягняти чи сосисок мергез на грилі, звичаї спільноти — багатолюдні тротуари на Барбес і порожні вулиці в Чайнатауні, а й жінки… Жінки відрізнялися зростом, поставою, одягом і, власне, самим поняттям жіночності. На Барбес жінки підкреслювали свої форми лайкрою чи побільшували їх розкішними бубу,[1] широкими, барвистими, тоді як жінки Чайнатауна ховали себе під безформними піджаками, маскуючи прямою строгою застібкою будь-який натяк на груди, а під прямими штанями — стегна й ноги.

Величні, наче королеви, африканки в широченних сукнях чи вузьких легінсах погойдувалися, йдучи, під палкими поглядами чоловіків. У них ні на мить не виникало сумніву у власній звабливості. Вони не сприймали як насмішку свист чи підморгування. І ступали сміливо, з апломбом, виклично, настільки переконані в невідпорності свого шарму, що виявлялися переможницями. Як і всі чоловіки довкола, Стефані вважала їх розкішними.

Вона подумала, що, якби цієї миті її матір була поруч, Леа зітхнула б так, наче їй накинули парад танків, відвідини закладу для калік чи балет дельфінів. Стефані зрозуміла, що вона нехтувала собою через свою надто нарцисичну матір, яка вважала себе еталоном краси. До того ж, відділившись від Леа, вона переїхала до китайського кварталу, де опинилася серед чарівних, але дрібненьких моделей, що далі підживлювало її комплекс.

Повз неї пройшла руда, худа, анемічна жінка, так схожа на Леа. Стефані вибухнула сміхом: бабка серед байбаків, інакше не скажеш! Тут, серед цих гігантів, худорлявість виглядала худорбою, а плаский живіт виразно нагадував кістку.

Молода жінка усвідомила глибоку відносність сприйняття і, проливши бальзам на свої рани, наспівуючи, повернулася додому. Крокуючи проспектом Шуазі, між супермаркетом «Танґ» і «Будинком лакованої качки», вона раптом подумала, що завдяки своєму зросту і сяянню вона просто чудова.

Ставши перед великим дзеркалом, вона оглядала цю нову жінку. Її відбиток змінився зовсім незначно — одяг, зачіска, постава, але внутрішнє сяйво й довіра робили її інакшою — вродливою, повнокровною, тілистою дівчиною з розкішними персами. Вона подякувала Карлові й з нетерпінням почала чекати завтрашнього дня.

Коли в понеділок вона переступила поріг палати 221, присутність там лікарів її роздратувала — вона стрималася, щоб їх не вигнати, як раніше позбулася коханки, щоб Карл залишився для неї однієї, а тоді стривожилась: присутні виглядали дуже серйозними. Стефані прослизнула в кімнату, обіперлась на стіну позаду інтернів, прибравши скромного, як і личить медсестрі, вигляду.

З паперовою маскою під підборіддям і вкритими густим волоссям руками, професор Бельфор виглядав занепокоєним. Тихо перемовившись зі своїми асистентами, він повів усю групу до зали засідань для обговорення, бо, як більшість світил Сальпетрієр, почувався вільніше з хворобами, ніж із хворими.

Стефані пішла разом із групою. Там, мірою того, як аналізи проясняли ситуацію, перелякана Стефані дізналася про серйозність того, що трапилося з Карлом. По кількох тижнях прогноз лікарів щодо його життя залишався стриманим, так само, якщо не більше, як тоді, коли його привезла машина швидкої допомоги. Всі надії покладалися на операції, що їх професор Бельфор збирався незабаром зробити.

Окрім болю, Стефані відчула сором. У палаті 221, куди вона летіла щодня, щоб там пережити найчудовіші моменти свого існування, Карл переживав свої найгірші, можливо, останні, миті. Лежачи непорушно на ліжку, з тілом, під’єднаним до гумових рурок і флаконів із рідинами, самотній у невеличкій кімнаті, покинутий на милість інтернів і студентів медицини, які аналізували й коментували, він нічогісінько не мав, нічого не робив, більше не жив, а виживав завдяки технічній підтримці. Вона розгнівалася на себе через свій егоїзм, назвала себе чудовиськом, такою ж несерйозною, нікчемною й кокетливою, як і Карлові коханки.

Того дня, щоби себе покарати, вона несподівано втрималася від відвідин його палати і зробила так, що його доглянули без неї.

У вівторок, прийшовши до Карла, вона побачила, що він дуже ослаб. Він справді спить? Вона підійшла ближче, нахилилася над його обличчям, його ніздрі не відреагували. Тоді прошепотіла:

— Карле, це я, Стефані.

— О, нарешті…

Його голос ішов десь глибоко з тіла і тремтів від почуттів. Він, здавалося, був засмучений.

— Чотири дні без вас — це неймовірно довго.

І хоча й сліпий, повернув голову до неї.

— Я постійно про вас думав. Я вас чекав.

— Щодня?

— Щогодини.

Він казав серйозно, не обманюючи. Вона розплакалась.

— Пробачте. Я більше не піду.

— Дякую.

Вона знала, що цей абсурдний діалог не має нічого професійного: вона не повинна давати таких обіцянок, пацієнт не має права їх вимагати. Проте, ця дивна обставина давала змогу оцінити приязнь, яка їх єднала. Якщо не можна було сказати, що вони кохають один одного, то, принаймні, можна було припустити, що