Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

— Ви… Ви смієтеся?

Він підтвердив, далі заливаючись сміхом.

Побачивши, що з кожним вибухом сміху пеніс зменшується, Стефані заспокоїлась і теж почала хихотіти.

Вона накрила тіло ковдрою й сіла коло нього, даючи змогу вгамувати сміх.

Коли він заспокоївся, Стефані запитала:

— Що вас так розвеселило?

— Те, що ви перелякано скрикнули: «Що ж такого я зробила, Господи?» тоді, як викликали в мене ерекцію. Уявляєте абсурдність ситуації?

Божевільний сміх не відпускав їх кілька хвилин.

— Тепер поговорімо серйозно. Жодних принижень. Ніякого туалету зі мною. Розумієте?

— Так, розумію.

Насправді Стефані не була певна, що розуміє; але збагнула одне: вона володіє силою, тією новою дивовижною силою, здатною викликати у чоловіка бажання. Про що це я? Саме в цього чоловіка, цього неймовірного, оточеного жінками чоловіка, чоловіка, за якого суперничають прекрасні коханки! Це робить вона, обійдена природою товстуля!

Решту дня вона уникала заходити до палати 221; їй здавалося, ніби колеги здогадуються, що сталося, бо вони якось дивно на неї поглядали. Сама того не бажаючи, вона відчувала, що змінилась, і не могла втриматися, щоби не стати більш говіркою і збудженою, ніж зазвичай, і червоніла, либонь, із будь-якого приводу.

— Слово честі, Стефані, ти, напевно, закохалася? — запитала Марі-Терез, зі своєю веселою співучою манерою проминати «р» і пристрасно подовжувати голосні.

Відчувши, як її залила хвиля жару, Стефані не заперечила, усміхнулась і втекла до аптеки.

— А таки закохалася, — виснувала Марі-Терез, похитавши головою.

Проте, Марі-Терез помилялася: Стефані не закохалася, вона просто стала жінкою…

Того вечора вона роздяглася. І не уникаючи дзеркала, рішуче стала перед ним.

— Ти подобаєшся! Ти можеш подобатись!

Вона сказала це так, наче повідомляла своєму тілу гарну новину і навіть про винагороду.

— Це тіло збуджує чоловіка, — кинула вона своєму відображенню.

Але відображення мало не дуже переконливий вигляд.

— Так-так! — підтвердила вона. — Щойно тільки, сьогодні вранці…

І розповіла своєму відображенню, що сталося вранці, докладно описавши владу свого запаху…

Після розповіді одягла пеньюар, повечеряла й пірнула в ліжко, аби там мріяти і ще раз мріяти.

У вівторок, прийшовши на світанку до роздягальні, вона переговорила з мадам Ґомес, щоби в обмін на інші дрібні послуги та, — ні про що не здогадуючись, — сама зайнялась туалетом пацієнта з палати 221.

Коли Карла було помито, вона зайшла до його палати.

— Дякую, що не прийшли, — зітхнув він.

— Таке мені кажуть уперше!

— Дивно, правда? Є люди, перед якими байдуже, що ти виглядаєш непристойно, перед іншими — навпаки. Це, поза сумнівом, тому, що їм хочеться подобатись.

— Вам хочеться мені подобатися? — запитала вона здавленим голосом.

— Так, хочеться. Принаймні, хотілося б.

— Вам поталанило! Ви мені подобаєтеся.

Вона підійшла й торкнулась його вуст.

— Мені примарилось чи ви мене поцілували? — вигукнув він.

— Вам примарилось!

Вона весь день відчувала на вустах згадку про цей дотик. Невже ж це справді так гарно?

І хоча вона змушувала себе не нехтувати іншими хворими, все-таки більше часу вона проводила в палаті Карла, хіба що їй здавалося, ніби там час минав надто швидко. Щойно вона переступала поріг палати 221, вона долала невидимий бар’єр й опинялася в іншому світі.

Опівдні, коли Карл і Стефані розмовляли про всяку всячину, він замовк і змінив тему:

— Що ви носите поза лікарнею?

Одним порухом вона перекреслила реальність та безформний одяг, що чекав на неї в роздягальні або дома в шафах, і вирішила збрехати.

— Спідниці.

— Тим краще.

— Так, спідниці з блузочками. Шовковими, по можливості. Інколи спідницю з жакетом. Улітку — легкі сукні…

— Чудово. А взимку?

Стефані почервоніла, подумавши про перебільшення, до якого вона зараз вдасться.

— Я люблю носити шкіряне вбрання. Але не таку шкіру, як мотоциклісти, а шкіру вигадливу, гламурну, розкішну, ви ж розумієте?

— Обожнюю! Як прикро, що я не можу вас бачити.

— Тут ми працюємо у блузах і штанях. Це не дуже сексуально.

— Навіть на вас?

— Навіть на мені.

— Сумніваюсь. Зрештою, ви можете помститися поза лікарнею.

— Авжеж… Я вдаюся до помсти…

Вийшовши пополудні з лікарні, вона вирішила здійснити те, що вранці було обманом, і вирушила до великого універмагу на бульварі Османа.

Для цього вона сіла на метро, що траплялося нечасто, бо Стефані переміщалася пішки. Вона роками жила «позаду лікарні». Чужа в Парижі людина виразу «позаду лікарні» не зрозуміє, бо Сальпетрієр має два рівнозначні входи з обох бульварів; вони виходять на обидва бульвари, що пролягають вздовж лікарняної території: то як один може бути попереду, а інший позаду… Аби це збагнути, треба пізнати своєрідну геометрію Парижа, міста, збудованого в колі, в якому все-таки існує «попереду» і «позаду»… «Попереду» лежить те, що повернуто до середмістя, до Собору Паризької Богоматері; «позаду» — все, що дивиться на периферійний пояс. Оскільки Стефані мешкала в китайському кварталі, в готельці, що у високій вежі, неподалік від передмістя, значить, вона жила «позаду».

Спуститися донизу, втиснутися в переповнений поїзд, мліти там серед поту й гуркоту, вибратись у штовханині з вагона і влитися в натовп — все це для неї вже було пригодою. Помилившись неодноразово будівлею, бо кожну споруду торговельної ланки відведено тому чи тому продукту, геть схвильована, вона нарешті опинилась у відділі «Жіноча мода».

Долаючи несмілість, вона звернулася по допомогу до продавчинь, і після кількох невдалих примірок знайшла чотири комплекти, які були схожі на те, що вона описала Карлу, і, на велике здивування, їй, либонь, личили…

У середу вранці Стефані увірвалася до роздягальні у шкіряному костюмі, колеги не пошкодували для неї компліментів. Розчервонівшись, вона надягла свою звичну блузу, але відчувала себе трішки інакшою і навмисно не застібнула двох верхніх ґудзиків.

У кабінеті старшої медсестри Стефані дізналася, що Карла Бауера, пацієнта з палати 221, повезуть в операційний блок, де проведуть операцію на очах.

Неймовірно радісний Карл чекав на неї в палаті.

— Уявляєте, Стефані? Нарешті, я бачитиму.

Стефані через силу проковтнула слину. Бачити — нехай, але бачити її! Це, звісно, буде катастрофа, кінець мрії, смерть їхніх відносин…

— Агов, Стефані, ви мене чуєте? Ви ще тут?

Вона спробувала надати радості своєму голосові.

— Звісно, чую. Я буду щаслива тим, що вам повернуть зір! Справді щасливою. Щасливою за вас.

А для себе додала: «але не за себе». Надалі вона намагалася приховати гіркоту і якнайкраще підтримати наївний ентузіазм Карла.

О четвертій пополудні вона пішла з роботи, якраз тоді, коли Карла під анестезією повезли до операційної.

У четвер після ночі переривчастого сну вона з важким серцем пішла на роботу.

Дощило.

Вранці Париж шумно виходить із нічного заціпеніння. Вулиці