Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

— Мої коханки в це не вірять…

— Мені навіть не хочеться з них насміхатися. Закохатись у вас зовсім нескладно: ви такий вродливий.

— Чоловікові краса абсолютно не потрібна. Його спокусливим робить не те, що він вродливий, а те, що він може переконати жінку в тому, що вона вродлива поруч із ним.

— Кажіть, кажіть!

— Не потрібна, запевняю вас. Фізична досконалість — річ обтяжлива, яка інколи навіть перешкоджає.

— Годі вам!

— Гаразд, скажіть-но: що викликає у вас той факт, що ви визнаєте мене декоративним? Довіру чи недовіру?

— Це викликає в мене бажання.

— Дякую. Тепер відверто: довіру чи недовіру?

— Недовіру.

— От бачите! Перша причина недовіри: виникає підозра, що вродливий чоловік — нещирий. Друга причина: вродливий чоловік викликає ревнощі. Я знав лише ревнивих жінок.

— Чи вони помилялись?

— За першої сцени ревнощів — так. Потім ні. Оскільки їхні підозри передували моїм діям, я відчував спонуку підтвердити слушність отих підозр.

Вони розсміялись і розслабились.

— Зараз я поясню вам, Стефані, чому ніколи не варто ревнувати. Якщо ви створюєте з кимсь унікальні взаємини, вони більше ніколи не повторяться. От, скажімо, зараз: чи вважаєте ви, що нашу бесіду я міг би повторити з іншою жінкою?

— Ні.

— Таким чином, Стефані, ви маєте вважати, що зі мною у вас немає суперниці.

Вона усміхнулась і, майже торкаючись його вуст своїми, прошепотіла:

— Ні, є.

Він затремтів.

— Хто?

— Смерть. Саме вона може колись забрати в мене те, що я відчуваю з вами.

— Значить, ви ненавидите смерть?

— А чому тоді я медсестра? Чому, на вашу думку, я так гарно доглядаю за вами? Я допоможу вам одужати.

Якийсь час вони помовчали, перебуваючи поруч один з одним. Потім Стефані легко поцілувала його і зникла.

Вранці в понеділок у роздягальні її чекав не букет, а Рафаель.

Схвильований, з палаючими від власної сміливості очима людей соромливих, він негнучкою рукою простягнув їй букет троянд.

— Доброго дня, мене звуть Рафаель.

— Я знаю.

— Це я… останнім часом… ну… ви зрозуміли…

— Так, теж знаю.

Вона запропонувала йому сісти на лаві, що стояла збоку довгого умивальника.

Санітар прошепотів, немов в екстазі:

— Ти така вродлива.

Слухаючи його, Стефані усвідомила, що вона більше не в світі сліпих, це звучало з уст видющого, видющого, в якого широко розплющені очі.

— Рафаелю, я не вільна.

Обличчя юнака перекосилося від болю.

— Це неможливо, — прошепотів він.

— Я справді не вільна.

— І вийдеш заміж?

Приголомшена конкретністю цього запитання, Стефані відповіла безбарвним голосом:

— Можливо. Про це не йшлося. Я… я його люблю. Це… це немов хвороба.

Стефані ледве не зізналася, що Карл хворий, але з обережності в останній момент стрималася, щоб санітар ні про що не здогадався. Вона продовжила:

— Я просто ним хвора. Не знаю, коли одужаю, і навіть чи взагалі одужаю.

Він замислився. Потім пошукав її погляду.

— Стефані, я не сумніваюся, що я не єдиний, хто за тобою бігає, не сумніваюся, що в мене є суперники, не сумніваюся, що в світі є повно чоловіків, які хотіли б жити з тобою. Проте, цими квітами я хотів запитати, чи в мене є шанс, бодай невеличкий.

Стефані подумала про стримані прогнози лікарів, про тривогу, яку вона відчувала щоранку, заходячи в кімнату до слабіючого Карла… Вести розмову далі вона не могла й розридалась.

Збитий з пантелику Рафаель крутився на місці, белькотав ім’я Стефані, намагаючись щось придумати, щоби спинити цей потік сліз. Він незграбно обняв її за плечі й пригорнув до грудей. Тоді як вона заливала його слізьми, він усміхався, бо вперше відчув запах Стефані і від нього п’янів. Пригорнувшись до його грудей, Стефані відчула, що тоді як санітари зазвичай пахнуть димом викурених цигарок, у цього хлопця були неймовірно гладенька шкіра і п’янкі пахощі лісового горіха. Вона розгублено випросталась. Намагаючись опанувати себе, згадала про операції, про які казав професор Бельфор, уявила, як вона допомагає Карлу підвестися і зробити перші кроки… Вона труснула головою, глянула своєму залицяльникові просто в очі:

— Забудь мене.

— Я тобі не подобаюсь?

— Ніколи, чуєш, Рафаелю, ніколи!

Переступаючи поріг палати 221, вона розстібнула блузку зверху й побачила Карла ще більш блідого та виснаженого. Він, як зазвичай, нічим не виказував своєї недуги. Просунувши швидким жестом чисте судно під ковдру, вона ледве впізнала його ноги, настільки стегна та ікри схудли. Хай би швидше професор Бельфор починав важливі операції…

— Чого це, Стефані, ви більше не розповідаєте про Ральфа…

— З ним покінчено.

— Тим краще, бо він кретин. І хто ж ваш новий друг?

Стефані хотілося закричати: «Ви, дурнику, я люблю тільки вас, жоден чоловік не має стільки значення, як ви», але вона знала, що це не впишеться в їхні відносини, що він уважає її незалежною, квітучою та щасливою жінкою. Тож відповіла:

— Рафаель.

— Як тому Рафаелю пощастило! Чи він це усвідомлює?

Стефані пригадала сцену, яку нещодавно пережила, і промовила:

— Так. Усвідомлює.

Карл сприйняв інформацію та належно її оцінив.

— Тим краще. А тепер ви дещо мені пообіцяєте, Стефані… не відмовите?

— Ні.

— Нахиліться до мене, таке прохання я здатен лише прошепотіти на вухо, завдяки цьому зможу більше насолодитися вашим запахом.

Стефані притулила вухо до гарно окреслених Карлових вуст і уважно вислухала його шепіт. Щойно він закінчив, вона запротестувала:

— Ні! Я не хочу! Не кажіть такого!

Він наполягав. Вона знову притулила вухо до його вуст, а тоді, заливаючись сльозами, погодилась.

Група медиків узялася за вирішальну операцію. Кружляючи по колу в передопераційній, Стефані, яка не була віруючою, благала небо про її щасливе завершення. Професор Бельфор вийшов з операційної, потираючи руки, він не виглядав незадоволеним. Стефані вхопилася за цю деталь, щоби повірити в успіх.

Потім, упродовж чотирьох днів, стан Карла погіршився. Вночі він упав у кому, вранці п’ятого дня лікарі засумнівалися, що зможуть його врятувати. Стиснувши зуби, Стефані приховувала своє сум’яття і разом із колегами боролася за те, щоби відігнати смерть, яка кружляла довкола палати 221.

Під вечір їй довелося піти у віддалену поліклініку в глибині парку.

Небо було по-весняному яскраво-блакитним та безхмарним. Свіже повітря виповнило їй груди. Птахи щебетали так, наче сповіщали радісну новину одні одним.

Годинник пробив півгодини.

Стефані піймала себе на тому, що надіється; вона прискорила кроки, аби хутчіше опинитися в реанімації.

Штовхнувши двері тамбура, вона інтуїтивно відчула, що там щось трапилось.

У кінці коридору, стукаючи половинками дверей, клопотались її колеги.

Вона побігла й переступила поріг.

Карл щойно помер.

Вона зіперлася спиною на стіну, потім повільно сповзла на