Мрійниця з Остенде - Ерік-Емманюель Шмітт

— Ні, але кімнату очікування перетворили на морозильну камеру. Чи ви чули, як я відіслала останню?

— Останню? Ні. А хто був після Дори?

— Чорнявка на височенній платформі.

— Саманта? Шкода, я хотів би її побачити.

— Ви не могли.

— А що зі мною сталося?

— Ви заснули! Вона подумала, що ви померли.

— Саманта завжди перебільшує.

— Саме це я й дозволила собі їй сказати.

Доки вона ним опікувалася, тисячі запитань роїлися в її голові. Котра з шести коханок була теперішньою? Чи ж він якусь любив? Чого він чекає від жінки? Чи ж він перестрибував від однієї до іншої тільки тому, що обирав їх за фізичними даними і не вимагав нічого більше? Чи його цікавив лише еротичний зв’язок і ніколи триваліші відносини? Чи він перебирає ініціативу з жінками? Чи він завжди покладається на свою фізичну привабливість? Яким коханцем він був?

Немов би відчувши збудженість її думки, Карл зауважив:

— Відчуваю, сьогодні ви чимось занепокоєні!

— Я? Аж ніяк.

— А таки так. Якісь проблеми з вашим чоловіком?

— Я неодружена.

— З тим, з ким ви живете?

— Я ні з ким не живу.

— З вашим хлопцем?

— Саме так. Маю проблему з хлопцем!

Чоловікові, який вважав її чарівною, вона не посміла зізнатися про свою нестерпну самотність і вирішила придумати собі нареченого: принаймні тут, у палаті 221, вона буде нормальною жінкою.

— І чим він завинив?

— Гм? Нічим… Нічим особливим… Просто думаю… думаю, чи він не намірився піти на сторону…

— Ви ревнуєте?

Стефані була спантеличена. Вона не тільки не звикла, щоб її про таке питали, а ще й усвідомила, що вона ревнує до Карла.

Вона мовчала. Він розсміявся.

— Значить, ревнуєте!

— А хто не ревнує?

— Я, хоча волію про це не говорити. Повернімося до вас. Як його звуть?

Стефані хотілося відповісти, але їй на думку спадали лише собачі імена, Рекс, Тітус, Медор, Томмі… В паніці вона зуміла вимовити:

— Ральф!

Звісно, це також собаче ім’я, так звали добермана, який їй зустрічався по дорозі, та вона сподівалася, що Карл не здогадається. Ральфом може називатись і чоловік, хіба ні?

— Ральф геть нерозумний, якщо хочете знати мою думку.

Уф, він проковтнув її брехню…

— Ви його не знаєте.

— Коли зустрічають таку розкішну жінку, як ви, наділену таким запахом, то перше, що роблять — переїздять із нею до нового помешкання. Ви ж кажете, що мешкаєте окремо.

— Не осуджуйте його! Можливо, це я проти…

— А ви проти?

— Ні.

— Значить, підтверджую: Ральф — ідіот. Він вас не заслуговує. Бути на віддалі від жінки з таким запахом…

Стефані запанікувала. Який запах? За двадцять п’ять років вона не уявляла, що виділяє якийсь запах… Вона рефлекторно піднесла руку до носа. Що за запах? Вона нічого не відчувала. Про що це він? Вона не купувала ні парфумів, ні туалетної води. Запах мила? Він хутко зникає… Прального порошку від одягу? Пом’якшувача? Ні, весь персонал лікарні отримував спецодяг з тієї самої пральні. Її запах? Її власний запах? Був він гарним чи кепським? Власне, що це за запах?

Вона помовчала не більше тридцяти секунд і промовила, ледь дихаючи:

— Чим же від мене чути? Потом?

— Які ви кумедні! Ні, я не знаю, як пахне ваш піт. Зрештою, так краще, бо це, напевно, божественно, і надто мене збуджувало б.

— Жартуєте?

— Я стверджую, що у вас п’янкий запах, і якщо Ральф вам ніколи цього не казав, то він безнадійний бовдур.

Повернувшись увечері до своєї квартири, Стефані провела низку дослідів.

Вона затягнула фіранки, роздяглась і, сівши на ліжко, почала до себе принюхуватись. Її ніздрі доторкнулись до всіх доступних частин тіла. Перш ніж піти в душ, вона спробувала повигинатись, потім знову заходилася нюхати. Нічогісінько.

І хоча власна голизна була їй ненависна, вона, так нічого на себе й не накинувши, вдалася до іншого методу: робила різкий поворот, намагаючись уловити свій запах у кільватері руху, відтак, ступивши три кроки, оберталась назад і квапливо, наче виконуючи балетні па, поверталася своїм слідом, чутливо ловлячи носом запах. Попри те, що їй нічого не вдалося вловити, вона отримала задоволення від руху, ось так — із неприкритими стегнами і грудьми.

Сідаючи вечеряти і трохи засоромлена врочистістю тарілки й прибора, одягла пеньюар; однак, у процесі насичення, розгорнула його поли, потім скинула, намагаючись украсти свій запах.

Нарешті, вона взялася досліджувати свою шафу, обнюхуючи білизну, яку вже одягала, порівнюючи її з тією, якої ще не одягала, знову повертаючись до попередньої… Вона щось таки вчувала, але це було практично ніщо, якась невловима, зникаюча субстанція, що одразу щезала, тільки-но їй здавалося, що вона її піймала.

Вона вирішила спати оголеною. Таким чином, прокинувшись, вона зможе відчути свій запах у простирадлах. Одначе, зайнята цілу годину тим, що, перевертаючись із боку на бік, мацала та обстежувала свої форми, дійшла, зрештою, висновку, що голизна її бентежить, одягла піжаму і провалилась у непам’ять.

Наступного дня вона мовчки зайшла в кімнату і, не промовивши ні звуку, підійшла до ліжка.

Минуло півхвилини, і він усміхнувся. А за хвилину прожебонів із ноткою тривоги:

— Стефані?

Їй хотілося б, аби гра тривала довше, але шприц покотився по металевій таці, виявивши її присутність.

— Так.

Він полегшено посміхнувся.

— Ви тут?

— Уже хвилину. Не хотіла вас будити.

— Я не спав. Тепер я розумію, чому невпинно про вас думаю.

Вони гомоніли, доки Стефані перевіряла стан хворого. Вона зважилася на ще один експеримент. Помітивши, що він усміхається, коли вона проходить за ним із витягнутими руками, підійшла ближче, ледь не торкаючись грудьми його обличчя. Перемога! Задоволення розлилося рисами його обличчя. Вона переконалася, що він не обманює: вона справді виділяє запах, який так чарує Карла.

Задля розваги вона почала торкатись його ще більше. В якийсь момент її волосся пестливо війнуло по його щоці. Що подумали б її колеги, побачивши, що вона нахиляється так низько? Неважливо! Вона тішилася спогляданням радості, що осявала цю дивовижну голову.

Під кінець, коли, підставивши своє декольте йому під ніздрі, вона повідомила, що піде опікуватись іншими пацієнтами, він промимрив, немов втрачаючи свідомість:

— Яке щастя, коли за тобою доглядає така жінка…

— Ви перебільшуєте, я аж ніяк не належу до дівчат, про яких мріють, мені до них далеко!

— Дівчина мрії — зовсім не та, якою дівчина мріє стати, а та, яку бачить хлопець.

У суботу й неділю вона була вихідна. Їй так бракувало Карла. Вона пережила різні стани. З одного боку, далі