Син - Філіп Майєр
Ну яка біла людина (навіть ірландець) упродовж години порпатиметься в землі, щоб роздобути якусь нещасну жменьку дрібнесенької картоплі? Та я все-таки знав, що це мені ще пощастило. Мене годували та дозволяли грітися біля вогнища, коли було холодно. Я спав у затишному тіпі, і до мене завжди доносилося чиєсь рівне, спокійне дихання. А міг би валятися вже давно в ямі, присипаній землею. І стала б дорога до раю багряною від моєї крові.
Я міг би тут сказати, що, будучи рабом, часто замислювався про нелегку долю поневолених негрів. Та це була б цілковита брехня: про що я думав — то це про себе й свої негаразди. Я був наче порожня посудина, що потребує наповнення бодай чимось. І плентався крізь години, дні й тижні, невимовно радіючи, якщо індіанці давали мені поїсти чогось смачненького або ж дозволяли бодай кілька хвилин байдикувати.
Щодо спроб утекти — загалом їх було дві. Направду це було божевілля: тікати, знаючи, що між тобою й поселеннями білих — щонайменше вісім тисяч миль. Але я намагався. Уперше мене спіймали мої однолітки, удруге — сам Тошавей. Він віддав мене своїм дружинам, які разом зі своїми матерями побили мене так, що живого місця на тілі не залишилося. А тоді розрізали мені п’ятки та й засперечалися щодо того, чи не осліпити мене бодай на одне око. І я зрозумів, що за третю спробу втекти мене точно вб’ють.
Як я вже казав, жінки примушували мене дубити шкури. Робиться це так. Розстилаєш на траві шкуру хутром донизу та дерев’яними кілочками прибиваєш її кутки до землі. А потім стаєш навколішки та й відшкрябуєш тупим уламком кістки (або залізякою) засохлу кров і залишки м’яса й жиру. Тут найголовніше — щоб те, чим шкрябаєш, не було надто гострим. Інакше неодмінно продірявиш шкуру (я дуже старався не припускатися таких помилок, бо знав, що мене за це добряче відшмагають).
У перервах між шкрябанням — це коли жінки наказували мені принести води чи оббілувати оленя, якого притягли до тіпі чоловіки чи підлітки, — я посипав поверхню шкури попелом. Це полегшувало мені роботу, адже попіл розм’якшує присохлий жир. Узагалі-то я робив усю жіночу роботу, за винятком пошиття та ремонту одягу. Мабуть, жінкам просто не дозволяли доручати мені цю справу — інакше вони й це примушували б мене робити. Адже чоловікам завжди щось треба було пошити: наприклад, пару мокасинів чи штанів (одна оленяча шкура) або верхній одяг (дві ведмежих шкури, або ж чотири вовчих). Щоб підготувати одну-однісіньку шкуру до пошиття одягу, потрібно було кілька днів. Тож я не повинен був припускатися помилок.
Жінки виготовляли всі інструменти, якими користувалися чоловіки: сокири, шила, голки, мотики, шкребки, ножі. Також вони плели нитки та різноманітні мотузки. Індіанцям-бо завжди були потрібні мотузки у великих кількостях: для побудови тіпі та пошиття одягу, для виготовлення зброї та інших речей. Мотузки плели з товчених листків дерева юка чи агави, а також годилися для цього волокна з трави чи кори кедрового дерева. Колінні сухожилля оленів теж використовували для плетіння всіляких мотузок (щоб вони зм’якли, їх розжовували). А от спинні сухожилля — довші та м’якші — застосовували винятково для виготовлення зброї.
У крайньому разі мотузку можна було зробити із сиром’ятної шкіри (але такі мотузки розтягуються, коли намокають). Робиться це так: розкладаєш на землі та закріплюєш кілочками шкуру, після чого вирізаєш по спіралі (смужка повинна бути близько дюйма або двох завширшки). Так шкура перетворюється на одну суцільну смугу. Для того, щоб зробити один аркан, треба шість таких смуг (аркани виготовляли переважно чоловіки).
Команчі зневажали білих за те, що вони не вміли робити таких простих речей, як розпалити вогнище за допомогою якоїсь палички й шматка кори, або ж вистежити будь-яку істоту та вполювати її. Індіанці-бо просто вимерли б, якби не вміли цього робити… Якщо індіанець не змушений працювати — ніхто не може перевершити його в хисті байдикувати. Утім, якщо ж він береться за якусь справу, миттю перетворюється на геть іншу людину — сумлінну та зосереджену, наче ювелір. Індіанці добре знають кожну рослину: яка її назва, чи їстівна, чи годиться для лікування тієї або іншої хвороби. А про їхнє вміння помічати сліди будь-яких, навіть найменших, живих істот — годі й казати. Словом, закинеш індіанця голим і босим кудись у безлюдну прерію — а він за якісь кілька днів улаштується там не гірше, ніж у себе вдома.
Порівняно з індіанцями білі люди були тупими й незграбними, наче воли. І команчі ніяк не могли зрозуміти, чому це вони досі не винищили всіх «блідолицих». Тошавей, наприклад, полюбляв казати, що білі жінки, мабуть, відкладають щовечора яйця, наче качки. І тому щоранку на світ з’являються нові білі люди, тож їх усіх нізащо не переб’єш.
А я без упину дубив шкури, навіть уві сні бачив, як їх відшкрябую, а тоді прокидався, одразу хапаючись за шкребок. Після шкрябання та сушки треба було змастити шкуру лоєм або кістковим мозком (чи залишками печінки) тварин. Також для цього використовувався мильний відвар із дерева юка (щоб отримати такий відвар, я мусив шукати це дерево, рубати гілочки, а потому товкти їх у ступі та варити). А найчастіше шкури змащували ведмежим жиром. Треба сказати, що індіанці полювали на ведмедів майже винятково із цієї причини, тоді як деякі білі люди, у тому числі й мій батько, уважали ведмеже м’ясо делікатесом. Що ж до індіанців, то вони віддавали перевагу копитним тваринам.
Якщо на шкурі треба було залишити хутро — її дубили тільки з одного боку, якщо ж ні — з обох. А потім шкуру треба було ще й розім’яти (на це затрачали щонайменше два дні). Оленячі шкури потім ще й прокоптити треба було — це для того, щоб вони стали водонепроникними; хоча якщо шкуру готували для продажу, то не коптили.
Одного серпневого дня (я тоді саме ніс воду з річки) до мене раптом підійшов Неекару, і я зрадів, бо мені здебільшого ні з ким було поговорити. Жінки-бо примушували мене працювати цілісінький день без перепочинку, і тому мені просто ніколи було шукати собі співрозмовників. А Неекару, хоч і мешкав у тому ж
