Син - Філіп Майєр
— Ми, команчі, звичайно ж, не дурні, — вів далі Тошавей. — Ми добре пам’ятаємо, що ці землі не завжди належали нам. Колись ними володіли тонкава, та ми відібрали в цього племені їхню територію. І відтоді вони вбивають нас усюди, де тільки-но знайдуть. Але білі хочуть бути багатими, забуваючи, що це можливо, тільки якщо відібрати щось у інших. Вони чомусь думають: «Я білий і тому можу безкарно красти будь-що в будь-кого!» І вони справді в це вірять, Тіететі. Я ніколи ще не бачив білого, який не дивувався б, коли його вбиваєш. Та ми не такі. Якщо я взяв щось чуже, то знаю, що рано чи пізно прийде той, кого я обікрав, і вб’є мене. І я добре пам'ятаю Пісню Смерті, яку співатиму перед тим, як загинути. Як ти вважаєш: я несповна розуму?
— Аж ніяк, — відповів я іспанською.
— Отож я й кажу. Ми анітрохи не божевільні. Хто божевільний — то це білі. Вони думають так: якщо ти крадеш у когось, кого в цей час немає вдома, чи в когось, кого раніше не знав, або ж у когось, хто відрізняється від тебе кольором своєї шкіри, — то це взагалі не крадіжка.
До річки неквапно причвалав здоровенний ведмідь. А трохи далі за течією на воду повсідалися чирки та дикі качки. Тошавей і далі плів аркан із кінського волосу.
— Мууві, — сказав він, показуючи на свою роботу.
— Мууві, — слухняно повторив я.
— Я уважно спостерігав за твоєю родиною, Тіететі, — зітхнув він. — Твій батько навіть помічав мене один раз чи двічі, та, мабуть, вирішив, що йому приверзлося. Я бачив, як твоя мати годувала кожного бродячого індіанця, який просив її про це. Я спостерігав, як ти, лежачи долілиць, вивчаєш оленячі сліди. І я бачив, як того вечора ти застрелив великого білого вовка — темакупа. Та ямпаріки відчули запахи їжі, що доносилися з вашого будинку. Я намагався переконати їх, що ви дуже бідні люди, набукуваате. Та Урват відказав, що бідні так не їдять. І тоді…
Я дивився вдалечінь — за пагорби. І мені ввижалися жахливі картини, які я вже став поволі забувати: мертва мати, що лежить біля ґанку; пошматоване тіло сестри; брат, якого опускають у наспіх викопану яму… Раптом я подумав, що, може, мої брат і сестра зробили щось таке, що накликало на нас цю кару. А потім подумав про те, чи змогла б Ліззі витримати все, що витримав я дорогою до селища команчів. Ні, не змогла б: не схожа-бо вона була на нашу маму, яка вміла витримувати будь-які труднощі.
Згадав я й про свого батька. Та не захотів нічого думати про нього — адже він зрадив нас.
— Мууві, — сказав я до Тошавея.
— Мууві, — кивнув він.
Тошавей і гадки не мав, скільки йому років (я б сказав, що сорок чи трошки більше). Як і всі чистокровні команчі, він мав високого лоба й товстого носа, а голова його була досить великою та майже квадратною за формою. Він був неповороткий і пересувався повільно, наче старий ковбой. Але це на землі. Щойно ж він сідав на коня — одразу наче перетворювався на зовсім іншу людину. Команчі всі такі: я за своє довге життя не бачив кращих вершників, ніж вони. Чимало ж інших чоловіків із нашого селища аж ніяк не були схожими на Тошавея: котрісь із них мали темнішу або світлішу шкіру, а котрісь були значно вищими або ширшими за нього. А якщо ще звернути увагу на риси обличчя — хтось нагадував чорношкірих, а хтось — європейців. Адже в жилах багатьох команчів текла кров полонених — індіанців з інших племен або іспанців, а віднедавна ще й негрів, «грінго» та німців.
Я щодня прокидався вдосвіта, бо не хотів, щоб мене віддухопелили. Ішов росяною травою по воду до струмка, запалював багаття, а тоді робив усе, що наказували мені Тошавеєві дружини. А наказували вони багато чого: розтовкти в ступі кукурудзу; оббілувати тварин, яких уполювали чоловіки; принести ще води та хмизу. Щодо розпалювання вогнища — майже всі команчі користувалися трутом і кресалом, як і «блідолиці». Мене ж вони примушували робити це давнім способом: береться паличка з дерева юка та дощечка з кедрового дерева; один кінець палички затискається між долонями, інший — щільно-щільно притискається до дощечки. І треш, доки не утвориться вуглинка або ж доки шкіра на твоїх долонях не зітреться до крові. Вуглинка виходить завбільшки з голівку шпильки й майже завжди гасне, перш ніж донесеш її до пучечка соломи чи шматочка кори.
Ескуте й Неекару, на відміну від мене, не робили нічогісінько: лише полювали, спали, попихкували люльками та грали в кості. Якщо я підходив до них і щось казав — вони вдавали, що не помічають мене. Або ж відважували мені ляпаса, хоча це були пестощі порівняно з тим, як мене лупцювали Тошавеєві жінки.
Я ніколи не сидів склавши руки. Мені-бо завжди знаходили якусь роботу — наприклад, дубити шкури бізонів. Справа ця складна й копітка, на кожну шкуру витрачався щонайменше тиждень. Я знав, що ці шкури команчі продадуть білим за якісь дешеві браслети чи ще за щось на кшталт цього. А білі вже пошиють із них верхній одяг для солдатів, які битимуться з індіанцями. Або ж відправлять ці шкури до Бостона чи Нью-Йорка, де вони прикрашатимуть будинок якогось багатія.
Коли ж мене кликав Тошавей — я мусив відкласти всі справи та бігти до нього. Він доручав мені то заарканити та осідлати його коня, то запалити йому люльку, то розфарбувати його обличчя. Коли ж він повертався з якогось походу, я допомагав йому привести себе до ладу: шукав і ловив у його волоссі вошей, розрізав та змочував відваром кори дерев пухирі на тілі, вищипував волосинки на обличчі, а тоді розфарбовував його. Як же він любив чепуритися (навіть моя сестра так довго не запліталася й не фарбувалася)! По кілька годин міг розчісувати й натирати жиром своє довге волосся, вплітаючи потім у коси нитки з нанизаними на них шматочками хутра та намистинками.
До моїх обов’язків також входило збирання сезонних фруктів, ягід і овочів. Чого я тільки не зривав і не викопував: плоди воквеесі (опунції), теапі (дикої сливи), мутсі-натсамукве (дикого винограду) й тунасека (хурми); стручки вохі-хуу (мескітового дерева); кеека (дику цибулю),
