Син - Філіп Майєр
— Блідолиций, який був схожим на жінку, стає схожим на чоловіка, — сказав Неекару, коли побачив мене.
— Але поки що, — мовив Ескуте, — він лише хлопчак.
Підлітки запропонували мені шматок м’яса, яке вони саме підсмажували над багаттям (а ще вони мали трохи дикої картоплі й лимонаду із сумаху). І я охоче вмостився поряд із ними.
— Куди ми сьогодні підемо? — спитав я.
— Ми — нікуди, — відповів Ескуте. — Це ти підеш разом із малими хлопчаками.
Я уважно подивився на їхні обличчя. І зрозумів, що вони й не думають жартувати. Трохи пізніше мені пояснили, що дорослі чоловіки наказали восьми-дев’ятирічним хлопчакам навчити мене полюванню й дуже багатьом речам, які вони вміли робити, а я — ні. Їх-бо навчали всьому цьому мало не з пелюшок.
Кожний десятирічний хлопчик із племені команчів може застрелити зі свого саморобного лука будь-яку істоту, яка за розміром менша, ніж бізон. Я чув, що тисяча вісімсот сорокового року, коли вожді команчів прибули до Сан-Антоніо на мирні переговори, а натомість були підло розстріляні техасцями, восьмирічний хлопчик-команч устиг застрелити зі свого маленького лука одного з білих. Звичайно ж, його теж розстріляли.
Хлопці, яким було наказано навчати мене полювати, не мали ні краплини зайвого жиру (не те що їх білі однолітки, які виросли в місті). Адже вони цілими днями вправлялися у стрільбі та верховій їзді, а також полювали. Ці малюки могли з легкістю всидіти на спині мустанга, який за кілька секунд скинув би із себе будь-якого дорослого «блідолицього». Так само легко влучали одне в одного тупими стрілами на бігу. З них не знущалися жодні шкільні вчителі. Вони просто робили те, що їм подобалося: училися полювати та вистежувати тварин за їхніми слідами або гралися у війну. А коли трохи підростали — вирушали разом із дорослими у справжні походи.
Також вони навчалися красти. Але це дозволялося робити тільки за присутності того, у кого крали, і лише за тієї умови, що вони повернуть поцуплене. Я, наприклад, бачив, як один із моїх нових друзів украв у Тошавея ножа, що висів у нього на поясі (а він сидів собі й обідав, нічогісінько не відчуваючи). А тоді другий хлопчак непомітно для Тошавея витягнув пістолета просто з-під його шкіряної накидки. Кожен «блідолиций» чудово знав, що будь-який індіанець може викрасти в нього коня, навіть якщо він ляже спати, спершись на кінський бік і обв’язавши віжки навколо своїх зап'ястків. Для будь-якого команча «найкращий конокрад у селищі» — чи не найбажаніший комплімент. Адже такий воїн може непомітно проникнути до табору білих, що дуже високо цінувалося серед команчів. До того ж вправні конокради завжди були заможними, адже коні повсякчас були цінним товаром як для білих, так і для індіанців. Команчі радо забирали коней рейнджерів або поселенців, котрих убивали. І для них, коней, це було значно краще, ніж, залишившись без господарів, загинути від зубів хижих звірів або від посухи.
Кілька тижнів хлопчаки навчали мене стріляти з лука, урешті вирішивши, що я готовий іти з ними на полювання. Тож одного дня троє з них узяли мене із собою.
Ми зачаїлися в заростях очерету біля річки. Чекали довго, та все марно. І тоді найстарший хлопчик виламав очеретину та подув у неї. Вийшов звук, дуже схожий на плач оленяти. За кілька секунд я почув тупотіння легеньких копит. Потім стало тихо, а тоді тупотіння почулося вже ближче. І ось уже я побачив оленицю, яка обережно пробиралася крізь високу траву та повалені дерева, відтак зупинилася, нашорошивши вуха. Дивилася олениця просто в мій бік, і я подумав, що нізащо не встигну вистрелити до того, як вона помітить мене. Та й стріляти в голову було марною справою: стріла, як я вже добре знав, не пробила б черепні кістки тварини, пробити вона могла тільки ребра.
Найстарший (йому було десять) знову подув у очеретину — так, щоб звук ніби йшов із протилежного боку заростів. Олениця повернула голову, та з місця не зрушила.
— Стріляй, — прошепотів до мене хлопчик.
— У груди?
— Ні, краще в шию. І дивись, цілься нижче: вона ж пригинатиметься.
Я натягнув тятиву, а олениця — о радість! — досі стояла на тому самому місці. Та коли я вистрелив, вона почула це й устигла відскочити вбік (моя стріла все-таки якимось дивом влучила в неї, та лише зачепила м’яз). А тоді помчала геть, задерши хвоста.
Наймолодший із хлопчаків скрушно похитав головою.
— Їі… — розчаровано протяг він. — Тіететі ца-авіну (тобто «промазав»).
— Що скажете? — спитав я.
— Паршиво, — похитав головою найстарший. — Тепер ми цілісінький день її вистежуватимемо.
Двоє інших сумно зітхнули.
Ми наловили в річці черепах і наставили кілька пасток. А тоді хлопчиська сказали, мовляв, олениця вже подумала, що їй дали спокій. Тож ми взялися шукати її сліди. І вистежили тварину, помітивши на землі плямки крові, що скапували з рани. Коли ми нарешті знайшли оленицю, хлопчаки одночасно вистрелили з луків. І три стріли швидко зробили свою справу.
— Це було все-таки нечесно: заманювати її, удаючи поранене оленятко, — сказав я.
— Ну, то наступного разу підберешся ближче та штрикнеш оленя списом.
— Або ножем.
— І взагалі — можеш хоч на ведмедя йти полювати, якщо хочеш… Дорослі наказали нам принести до тіпі оленя й неабияк розлютилися б, якби ми нічого не вполювали. Тож дивись, наступного разу стріляй влучно. Треба, щоб стріла пробила шию — тоді не доведеться весь день витрачати на вистежування.
— Намагайся влучити в артерію.
— І не крути пальцями, коли стріляєш, — так ніколи не влучиш у ціль. Ми ж тобі все показували…
— Зате я з рушниці чудово вмію стріляти, — виправдовувався я. — Спитайте хоча б Тошавея.
— Велике діло, — пхикнули вони.
Саморобні луки, які робили для себе діти, абсолютно відрізнялися від справжньої зброї. Її виготовляли старі індіанці, які вже бачили надто погано, щоб полювати, або ж утомилися від героїчних походів (дивна річ) і бажали провести решту життя, проявляючи інші свої таланти.
Для виготовлення луків найкращим деревом вважалася охапуупі — маклюра (хоча використовували також ясен, шовковицю й пекан), а для стріл — кизил. Індіанці всіх племен завжди носили насіння охапуупі із собою та сіяли його всюди, де тільки-но воно могло прорости. Тож маклюра на індіанських територіях траплялася скрізь. Пареа (кизил) був для індіанців не менш важливим, і тому його теж розсіювали скрізь, де тільки можна. Для виготовлення стріл індіанці вдавалися до хитрощів: відрізали більшу частину стовбура деревця. Залишався низенький