Син - Філіп Майєр
— Це звичайна формальність, Піте. Просто для того, щоб хтось не подумав, що я захищаю нелегальних іммігрантів.
Я мало не відповів йому, що нелегальні іммігранти — це ми. Адже Ґарсія оселилися тут на сто років раніше, ніж ми перепливли річку Нуесес. Та я, звісно ж, промовчав, і суддя, поплескавши мене по спині своєю товстою долонею (мов у м’ясника), поквапився приєднатися до інших гостей, які з апетитом наминали нашу яловичину.
Гостей цих ставало дедалі більше. Вони приносили із собою щось їстівне (тістечка абощо) та глибоко співчували стосовно того, що не встигли приєднатися до нас вчасно. І без упину торочили про те, яке ж це було геройство: таким малим загоном піти на будинок-фортецю! Авжеж. Справжнє геройство… Нас було сімдесят три. А їх — десять. Якщо рахувати разом із жінками — п’ятнадцять. Разом із дітьми — дев’ятнадцять.
14 серпня 1915 року
Саллі поцікавилася, чому це я досі не навідав Ґленна в лікарні. Я пояснив їй, що трошечки зайнятий, адже минулої ночі бандити вбили вісьмох мешканців нашого містечка (а їх будинки — спалили). Усі загиблі були мексиканцями — за винятком Ллевелліна Пірса, який, однак, мав дружину-мексиканку.
Сержант Кемпбелл застрелив одного з трьох білих, які намагалися підпалити оселю Кустодіо й Адріани Моралес (господарі будинку були на той момент уже мертві). Застрелений бандит виявився мешканцем Іґл Пасс. Щодо інших двох — про них нічого невідомо, бо їм удалося втекти з місця злочину. Я подумав про бідолашного Кустодіо, який лагодив спорядження для наших коней (і просив за це мізерні копійки), дуже часто висловлюючи своє захоплення нашими породистими скакунами. І згадав, що вже двадцять років збирався запросити його покататися з нами верхи. Та не судилося вже.
Кемпбелл розповів мені, що всі троє бандитів, мабуть, були б зараз мертві, якби один із його людей не відмовився стріляти в білих. Про помічника ж шерифа, якого нещодавно знайшли застреленим, він нічого не сказав.
Щодо інших рейнджерів, то їх ніяк не хотіли направляти сюди, бо вони зараз вирішують дуже складні проблеми на південних територіях Техасу.
— Ми повинні якось захистити цих мексиканців, — сказав мені Кемпбелл. — Для них тут стало надто небезпечно.
Я подумав, що про безпеку Ґарсія він не дуже-то й турбувався. І, хоч я й не вимовив цього вголос, але зрозумів, що сержант угадав мої думки.
— Наша робота — підтримувати мир, караючи всіх, хто його порушує, — мовив він. — І мені байдуже, якого кольору їхня шкіра.
Альберто Ґонсалес і Клаудіо Лопес разом зі своїми родинами та всім цінним майном виїхали з міста сьогодні вдень. Також виїхали родини Ханероса, Сапіноса й Урракаса.
Кемпбелл сказав, що ця ніч буде ще гіршою, ніж минула. Адже на кожного з його людей припадатиме, напевно, півсотні бандитів.
— Скоріше б уже нам ті обіцяні кулемети привезли… — зітхнув він. — А що ви скажете про шерифа Ґрехема?
— Скажу, що йому вигідне все це свавілля, — відтяв я.
— Згоден…
Ми з Кемпбеллом сиділи на ґанку моєї оселі та споглядали землю, що розстилалася перед нами.
— Як це воно — бути землевласником? — вимовив він після нетривалої паузи.
— Та… я й не замислювався над цим.
Чоловік кивнув із розумінням, наче знав, що я відповім саме так.
— Якщо хочете, я скажу, щоб вам дали із собою чогось перекусити, — запропонував я.
Кемпбелл промовчав. Усе дивився кудись удалину…
— Ваш стариган — це щось, — проказав нарешті він.
— Авжеж, — промимрив я.
— А мій тато помер…
У моїй голові промайнула безглузда думка: а чи не він сам, бува, «допоміг» своєму татові переставитися на той світ? Узагалі мені цей сержант навіть подобався. П’ять футів на зріст (разом із чобітьми) — а бояться його всі мешканці нашого містечка.
— І що ж ви плануєте зробити цієї ночі? — запитав я.
— Застрелити багато-багато бандитів, ось що.
— Якось не схоже на план.
— Кращого ми наразі не маємо…
— Вам часто доводилося таке робити?
— У Бомонті я застрелив двох чоловіків. Але з таким «сезоном полювання» зіштовхуюся вперше.
Ми трохи помовчали.
— Як ви це робите? — спитав я.
— Добре прицілююся, а тоді стріляю.
15 серпня 1915 року
Минулої ночі бачив зі свого вікна, як горять кілька будинків. Доносилися хаотичні, але майже безперервні звуки поодиноких пострілів та залпів.
Уранці ще низка мексиканських родин виїхала з міста, покладаючись лише на свої сили. Ніч відібрала життя ще в чотирнадцяти людей (шестеро з них були білими). Мені зателефонував Кемпбелл і зізнався, що це він застрелив помічника шерифа, бо побачив, як той разом із бандитами розграбовує одну з осель мексиканців.
Ми з Чарлзом поїхали до міста. Раптом він показав на високого дуба, з якого звисало тіло повішеного мексиканця.
— Це ж Фульґенсіо Іпіна, — сказав Чарлз.
Щойно ми зупинилися, мій син поліз на дерево, щоб зняти звідти покійника; потім ми обережно поклали тіло, що вже розпухало, до кузова нашої машини. Старий Фульґенсіо багато років поспіль допомагав нам розчищати пасовиська.
— Хто ховатиме цих людей? — спитав Чарлз.
— Не знаю, — зітхнув я.
— А солдатів сюди направлятимуть?
— Гадки не маю.
— Може, зателефонуємо дядькові Фінеасу?
— Він саме вирушив у якусь далеку подорож.
— Ти повинен щось зробити!
— Але… що?
— Не знаю. Але повинен.
Вулиці вже спорожніли. Адже на всіх стовпах чи парканах був приклеєний папірець, на якому від руки було написано: «Кожного, хто з’явиться на вулиці після заходу сонця, ми застрелимо без попередження, незалежно від кольору його шкіри. Техаські рейнджери».
Сержанта Кемпбелла я знайшов у підсобці крамниці, де продавали корми для тварин. Він, знявши взуття та спустивши штани, сидів на стільці й чекав, доки лікар Чавез підійде та огляне його рану. Цього разу йому прострелили ногу (куля влучила у верхню частину литки).
— Схоже на те, що люди навмисне ціляться вам у кінцівки, — пожартував я.
Нога Кемпбелла мала не такий уже й поганий вигляд: куля-бо не зачепила ні кістку, ні артерію. Сержант на якусь мить перевів погляд із лікаря на мене.
— Рану в руку отримуєш, коли хтось стріляє тобі в груди й хибить, — неквапно взявся пояснювати він. — Адже ти, коли прицілюєшся, тримаєш руки саме перед грудьми. А кулю в ногу я отримав від бандита,
