Син - Філіп Майєр
Ось вона йде пасовиськом, низенько пригинаючись, щоб розгледіти котрогось із коней на тлі темного неба (до світання ще далеко). Хтось із вакуерос уже заарканив коня — адже до неї доноситься іржання, брязкання попруги та лагідний чоловічий голос. Деякі коні швидко заспокоювалися, коли їх заарканювали. Інші ж — борсалися та хвицалися, бо не бажали цілісінький день працювати, потерпаючи від спеки та колючок (майже всі коні на їхньому ранчо були вкриті подряпинами від загривка до копит).
Ось Джинні чує поскрипування вітряків. Полковник сидить просто неба, показуючи правнучці сліди й пояснюючи, які саме істоти їх залишили. Це — корова, це — олень, а це — пекарі, дика свиня. Яких тут тільки не було слідів: лисячі, кролячі, заячі, мишачі, єнотові, зміїні, індичі, рисячі… Її прадід міг знайти навіть відбитки лапок павука-пайсано. Коли ж вони бачили сліди пантери — одразу мов з-під землі виростали її брати, батько та старий мексиканець зі своїми собаками. Тож настав такий час, коли полковник навмисне розгладжував долонею сліди пантери й велів правнучці нікому про це не розповідати (а вона все більше переконувалася в тому, що світ дорослих складається лише з таємниць та недомовок). Коли вона запитувала в батька або братів, чи водяться тут ведмеді й вовки, вони відповідали, що краще було б, якби ті залишилися тільки в зоопарках. А ще краще — якби й зовсім зникли.
Чого її навчило це життя? Багато родичів Джинн загинули молодими. Ця земля була жорстокою до своїх синів, і ще жорстокішою — до тих, хто приїжджав сюди здалеку. Її бабуся якось висловила думку, що за голову кожного вбитого мексиканця треба запровадити премію, і тоді їх усіх швиденько перестріляють, мов шолудивих койотів. Джинн згадала своїх братів, які загинули на війні. Згадала дядька Ґленна, якого розірвало міною на шматочки…
Дванадцять років тому жінка серйозно замислилася над тим, щоб полишити всі справи та присвятити себе родині. Здається, ще вчора вона була дівчатком, якому прадід показував сліди звірів і птахів. А потім — раз-два — і в неї вже дорослі онуки. Так, вона ніколи не була зразковою матір’ю та бабусею. Але в неї з’явився шанс це виправити: більше часу проводити з дітьми, зблизитися з онуками. Вона мала вибір. Але нафта тоді коштувала дешевше за воду, і за свої свердловини вона отримала б мізерні копійки. Так, жінка розуміла, що це її остання можливість налагодити стосунки з родиною. Але продати всі свої набутки за безцінь? Від самої лише думки їй стало зле. Тож вона зробила свій вибір.
Коли дві тисячі першого року стався той жахливий теракт у Нью-Йорку, жінка взялася наймати все нових і нових майстрів для буріння свердловин (а її діти жили своїм життям, не потребуючи спілкування з нею). Тим часом нафта зростала в ціні. Бачити свердловину там, де ще тільки-но була пустеля. Бачити, як б’є фонтан нафти із цієї свердловини, яку всі, крім неї, Джинн Енн, вважали безнадійною. Ось для чого вона жила на світі: для того, щоб створювати щось із нічого. А для родини, думала собі, час іще знайдеться.
Розділ 9
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
13 серпня 1915 року
Пам’ять — це прокляття. Лишень заплющу очі — одразу ж бачу спотворене кулями обличчя Педро. Бачу Лурдес, у якої з продірявленої кулею щоки тече кров (наче сльози), й Ану в багряній від крові сукні. А коли я засинаю — неодмінно потрапляю до їхньої кімнати. Педро сидить на своєму ліжку, показуючи на мене пальцем і щось говорячи незрозумілою мені мовою. А коли я підходжу до нього ближче — розумію, що звук іде не з його рота, а з діри в скроні. Я прокидаюся, охоплений німим жахом, і слухаю шалене калатання власного серця. І щоразу сподіваюся, що воно зупиниться, і смерть нарешті звільнить мене від цього страхіття.
Те, що трапилося з Ґарсія, виявилося лише початком нової хвилі жаху. У нашому містечку звідкілясь з’явилося чоловік зо сто з рушницями та пістолетами (таке враження, ніби ми перенеслися назад на півстоліття, і тут іще взагалі немає ніякого містечка). Амадо Батіста якось уночі вбили й, винісши все коштовне майно з його будинку, спробували підпалити пограбовану оселю. Щоправда, із цього нічого не вийшло: будинок так і не зайнявся.
Про Ґарсія всі газети писали як про мексиканських радикалів, але ж насправді вони були найконсервативнішими землевласниками в округах Вебб і Дімміт. Світлини їхніх мертвих тіл надрукували скрізь, де тільки можна. Гадаю, що в Мексиці, де загалом недолюблюють родовитих землевласників, про них говоритимуть як про мучеників.
Ґленн досі лежить у лікарні в Сан-Антоніо; він, як і Саллі, ніяк не відреагував на звістку про винищення родини Ґарсія. Я вже не знаю, що й думати: може, я несповна розуму? чи я недостатньо сильно люблю своїх рідних? або, навпаки, надто сильно? А може, я тут єдина людина, яка ще не зовсім збожеволіла?
Так чи інакше, божевілля триває. Мебльовані кімнати ущерть переповнені головорізами з Ріо-Ґранде, і рейнджери вже неспроможні підтримувати бодай якийсь порядок. Я запропонував сержантові Кемпбеллу (може, це він убив Педро та Лурдес… а може, це був мій син), щоб він відправив когось по решту своїх людей. Але він відказав, що рейнджери потрібні на кордонах і на інших ранчо.
Я помітив, що сержант, хоч і схожий зовні на бандита, але все-таки відчуває докори сумління через те, що половина вбитих Ґарсія — жінки й діти. Та я не озвучив йому своїх думок. Адже він, як я переконаний, належить до тих людей, які легко йдуть із совістю на компроміс.
Наш будинок протягом усього дня роєм роїться прихильниками полковника. Я, не витримавши цього, гайнув до міста. І побачив там дві вантажівки, у яких сиділо по дванадцятеро озброєних до зубів добровольців, які жадали крові мексиканських злодіїв. Коли я сказав їм, що всіх, кого можна було, уже повбивали, — вони, скорчивши розчаровану міну, заходилися радитися між собою. А тоді сказали, що, мабуть, залишаться тут ненадовго. Раптом їм пощастить.
