Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Сексон бачила Панча — маленького цупкошерстого скайтер’єра з чесними очима, що плентався за людьми протягом довгих місяців і, врешті, скривів на ногу, — його хотіли покинути в прерії напризволяще; вона бачила, як крихітка Дезі сховала того Панча в шарабані; бачила, як Дезин здичавілий, знеможений старий батько знайшов у шарабані той кількафунтовий баласт, — додаток до вантажу, що його ледве волокли знесилені воли. Сексон бачила його лють, як він схопив Панча за загривок. І бачила Дезі між цівкою довгої рушниці й маленьким собачам. І бачила Дезі, котра відтоді багато днів натужно йшла солончаками слідом за шарабаном, знемагаючи з шаленої спеки, спотикаючись у куряві із хворим цуциком, якого вона несла на руках, мов немовля.
Але найяскравіше ввижалася Сексон сутичка під Літл-Медоу… Дезі в святковому білому вбранні, оперезаному биндою, із стрічками й круглим гребінцем у волоссі виходить з-під захисту шарабанів, поставлених півколом і зчеплених колесами, — де стогнуть поранені й марять у гарячці про чисті джерела; вона йде з маленькими відерцями в руках через залитий сонцем, покритий квітами луг, минаючи озброєних індіян, що з подиву аж заціпли, до водойми за сто ярдів і… повертається цілою назад.
Сексон палко поцілувала червоний іспанський корсаж і похапцем згорнула його, з вогкими ще очима повертаючись від своєї чарами обвіяної матері, від дивних загадок буття — до дійсності.
Лежачи в ліжку, Сексон, одначе, знову силкувалася воскресити ті кілька сцен з матір’ю, що врізалися в її дитячу нам’ять. Вона любила так засинати. Приємно було поринати в подібну до смерті прірву сну, коли образ матері до кінця не зникав із затуманеної уяви. Але ця мати не була ні степова Дезі, ані Дезі з дагеротипу. Ті Дезі існували до Сексон. Мати, яку вона бачила засинаючи, була набагато старша, знесилена безсонними ночами, але не зламана горем; бліда, худа, привітна; жила вона тільки силою своєї волі і тільки силою волі не попускала себе збожеволіти, хоч усе-таки не могла заснути бодай на хвилину, і ніякі лікарі не спроможні були дати їй жаданого сну. Вона снувала, завжди снувала по хаті, від ліжка до крісла, і знову до ліжка, протягом довгих нестерпних днів та тижнів, і ніколи не скаржилась, дарма що її усміхнені уста кривилися з болю, а мудрі сірі очі,— все ще мудрі й сірі,— стали надзвичайно великі й незміряно глибокі.
Цієї ночі Сексон довго не могла заснути: неспокійна її мати з’являлася й зникала, а в проміжках поставало обличчя Біллі з його немов затуманеними сумовитими й гарними очима і пекло її склеплені повіки. І ще раз, уже майже поринувши в хвилі сну, вона запитала себе: «Невже це суджений?»
РОЗДІЛ VII
Робота в прасувальні посувалася як завжди, але три дні, що залишалися до середи, тяглися дуже довго. Сексон замислено наспівувала, схилившись над своєю дошкою, а глянцувата білизна так і вилітала з-під її бистрої праски.
— Ну, як це ти так потрапляєш? — дивувалася Мері.— Незчуєшся, як тринадцять, а мо’, й чотирнадцять доларів за тиждень виробиш!
Сексон засміялась — і в клубах пари, що звивалася з-під її невсипущої праски, затанцювало в неї перед очима золотими літерами слово середа.
— Ну, що ти скажеш про Біллі? — спитала Мері.
— Мені він подобається, — щиро відповіла Сексон.
— Гляди, щоб часом далі не зайшло.
— Як захочу, то її зайде, — задирливо кинула Сексон.
— Краще нехай не заходить, — застерегла Мері. — Тільки голову собі заморочиш. Вів не одружиться. Багато дівчат уже пересвідчилися. Вони всі до нього липнуть.
— Я не липну до нього, і взагалі не маю такого звичаю.
— Ти як собі хоч, а я тебе попередила, — закінчила Мері.
Сексон споважніла.
— Хіба він… не… — почала вона, і в очах її промайнуло запитання, якого вона не наважилася промовити.
— Та ні, зовсім не те! Хоча — що могло б стати йому на заваді? Він хлопець такий, що пошукати б! Але не бабій: потанцює, покрутиться, погуляє, а далі — аніні. Не одна вже облизня спіймала у нього. От і зараз — їй-бо, добрий десяток дівчат закохані в нього. А йому до всіх байдуже. Ну, хоча б Лілі Сендерсон, ти її знаєш. Ти її бачила минулого літа на слов’янській гулянці у Шелмаунді — така висока, гарна, білявка, що все ходила з Батчем Вілоузом.
— Так, пригадую, — сказала Сексон. — І що ж вона?
— Ну, в неї вже все було гаразд із тим Батчем, аж тут Біллі й собі почав з нею танцювати, коли побачив, яка вона метка до танців! Ну танцює й танцює… А Батч, звісно, не полохливий. Він підскочив до Біллі та при всіх почав йому вичитувати, а тоді — застеріг. Біллі стоїть собі та слухає, знаєш, отак — напівсонно та спокійно, як то в нього буває. А Батч усе розпаляється, розпаляється, й усі чекають, що ось-ось хлопці зітнуться.
Тоді Біллі й питає: «Ти вже скінчив?» — А Батч йому: «Так, скінчив, а тепер, — що ти мені скажеш?» І, що б ти думала, він сказав, як усі на нього повитріщалися, а Батчові очі аж кров’ю налилился? «Та нічого, — каже, — не скажу, Батче». Так і сказав. А Батч так остовпів, що його можна було б пірцем на землю звалити. «Ти з нею більше не танцюватимеш?» — каже Батч. «Звісно, ні, як ти кажеш, що не можна», — каже Біллі. Отак і сказав.
Якби це зробив хто інший, усі б його мали за страхополоха, почали б зневажати. Але Біллі — ні. Бачиш, він себе скривдити не дасть; всяке зна, що він боксер, і коли він поступився місцем і не помірявся з Батчем силою, то, звичайно, не тому, що злякався. Просто йому до Лілі було байдуже; це-бо вона втьопалася в нього по вуха!
Ця історія дуже стурбувала Сексон. Дівчина мала свою жіночу гордість, та вона не надто була певна у своїй здатності скоряти чоловічі серця. Біллі залюбки танцював з нею, але, хто зна, — може, це й усе? Якщо Чарлі Лонг напосяде на нього, то, може, він відступиться і від неї, як від Лілі Сендерсон відступився? Кажуть, йому за шлюб байду же; але ж Сексон добре бачила,
