Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон
Берт був страшний.
— І тобі, стара відьмо, туди дорога! — закричав він, штовхаючи жінку на край зрадливого схилу. ще троє заводіяк вискочило з-за кущів.
Тим часом Біллі сховав Сексон за дачного стола. Мері, мало не в істериці, полохливо горнулася до нього, але він, не довго вагаючись, переправив її через стіл до Сексон.
— Ану, підходьте сюди, сюди, капловухі! — гукав Берт на ворогів, розпалений жадобою помсти: чорні очі йому дико блищали, а засмагле обличчя налилося гарячою
кров’ю. — Ану, сюди, покидь ви мізерна! Побачите, що таке Гетісберг! Ми вам покажемо, що американці ще не перевелися!
— Заткай пельку! Ми ж не можемо битись, коли тут дівчата! — із серця гукнув Біллі, і, не залишаючи своєї позиції біля столу, обернувся до трьох оборонців, які на мить розгубилися, коли побачили, що нема кого обороняти.
— Забирайтесь до дідька, хлопці. Ми не хочемо сваритись. Ви помилилися. Нам до цієї бійки байдуже. Ми битися не збираємось — уторопали?
Вони ще вагалися; і Біллі, може, й досяг би свого, якби саме в цей момент, на нещастя, чоловік, що допіру був покотився схилом, не виринув знов із-за краю, безпорадно рачкуючи по узбіччі. Лице йому було скривавлене. Берт наскочив на нього й знову шпурнув униз. Тоді всі троє новеньких з диким ревом кинулися на Віллі, що гатонув одного кулаком, змінив позицію, ухилився, знову гатонув, і знову змінив позицію перш, ніж ударити втретє. Його удари були чіткі й дужі, і, завдаючи їх, він появляв велику вправність; а за ними відчувалася ще й вага всього його тіла.
Стежачи за бійкою, Сексон не зводила з Біла очей, і вони сказали їй багато нового. Хоч дівчина й тремтіла з остраху, але гостре око не підвело її, і вона завмерла, вражена несподіванкою: в його очах не було вже тої глибини, тої гри світла й тіней… вони немов зробилися шкляні — жорстокі, блискучі, неначе застиглі, позбавлені будь-якого виразу, крім виразу нещадної серйозності.
В Бертових очах виблискувало шаленство. Очі ірландців були люті і також серйозні, але більше було в них люті. В них іскрилися завзяті вогники, немов ця бійка їх веселила. В очах Біллі, однак, не було нічого веселого. Здавалося, він заходився виконати якусь важку роботу і вперто пріє коло неї. Це обличчя нічого спільного не мало з тим обличчям, яке вона бачила протягом цілого дня. Юнацького зухвальства не лишилося й сліду. Це було обличчя людини дійшлого віку — не старе й не молоде — і враження воно справляло жахливе. Обличчя його не було люте. Воно навіть не було невблаганне. Здавалося, воно скам’яніло, — стало тверде й байдуже, як і його очі. Сексон дивилась на нього, і їй спали на думку материні розповіді про давніх саксів; їй здалося, що Біл — один з них… Десь у глибині її свідомості мерехтів дивний образ: темний, довгастий човен, — прова в нього, наче дзьоб хижого птаха, а в тому човні якісь кремезні напівголі чоловіки в крилатих шоломах, і один з них обличчям нагадує Біла. Вона не виміркувала цього — вона це гостро відчула й побачила всім своїм єством, бездумно, як ясновидиця. За мить відчуття це зникло. Бійка скінчилась. Вона тривала лише кілька секунд. Берт пританцьовував над краєм слизького косогору й глузував з подоланих, що, безпорадно борсаючись, точилися вниз. Але Біллі не дрімав.
— Ходімо, дівчата! — звелів він, — Схаменися, Берте. — Ходімо звідси мерщій. Не битися ж нам з цілою зграєю.
Взявши Сексон під руку, він почав відступати.
Берт опинився в тилу, не кидаючи глузувати й радісно покрикуючи, а поруч нього була обурена Мері, що даремне силкувалася його погамувати.
Перші сто ярдів вони пробігли, ховаючись поміж дерев, а що погоні не було чути, то вони перевели дух і далі пішли вже спокійніше, немов прогулюючись. Але Берт — шукайбіда! — наставив раптом вуха. Звідкись долинали приглушені звуки ударів та хлипання, тож він метнувся вбік на вивідки.
— О! Ану-но сюди! — покликав він.
Решта наздогнали його край висхлої канави й глянули вниз. На дні її вперто вовтузилися двоє чоловіків, що, мабуть, відбилися від загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадності, а їхні стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.
— Гей, ти, парубче, — сипни йому піску в вічі,— порадив Берт. — Засліпи його, і тоді твоє зверху!
— Не руш! — гаркнув Біллі на того, що хотів послухати Бертової поради. — А то зійду до тебе та дам такої хлости! Все скінчилося — второпав? Побились, а тепер усі замирилися. Подайте один одному руки. По чарчині — з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте ваші лапи — я вас витягну.
Йдучи звідти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.
— Скоро все втихомириться, — всміхнувся Біллі до Сексон. — Я їх знаю. їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято — такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!
Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.
— Ходім потанцюймо, — попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.
По всьому парку юрмилися каменярі,— недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.
Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.
— Ви хоробрий, — сказала вона йому.
— Невелика штука відібрати цукерку в дитини, — заперечив він. — Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під РУКУ. — тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.
Він по-хлоп’ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.
— А взавтра мені натягати віжки оцими руками, — поскаржився він, — Невесело буде, коли вони понабрякають.
РОЗДІЛ V
О восьмій годині оркестр «Ель Віста» заграв «Краю рідний, краю»