Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Ходімо звідси, — сказав Біллі.— Розвага тільки-но починається.

— Ой, постривайте! — заволав Берт. — Восьми доларів не пошкодую, щоб подивитися. Та такому видовищу й ціни не складеш! Стільки понабивають вони собі синців та гудзів.

— Ну то йди та милуйся, — відповів Біллі.— А я відведу дівчаток он на той пагорок. Звідтіля й дивитимемось. Але ручуся, що тобі ще добре перепаде, як напосядуть оті несамовиті.

Колотнеча скоро вщухла. Вже за хвилю один з суддів оголосив з трибуни край спортивного поля, що починаються перегони хлопців, і Берт, розчарований, повернувся до Біллі та обох дівчат, які примостилися на схилі пагорка.

Відбулися перегони дівчат і перегони хлопців, перегони молодих жінок і старих жінок, перегони гладунів і товстух, перегони в лантухах і перегони на трьох ногах{11}. Гвалт раз у раз зчинявся знову. Бігуни гналися вздовж тісного треку під дикі крики й оплески глядачів. Про змагання з кодолою вже забули, і серед люду знов запанував добродушний настрій.

П’ятеро хлопців присіли навпочіпки попри стартову стягу, спираючись пучками об землю і чекаючи на гасло — постріл з револьвера. Троє бігунів були в шкарпетках, а двоє в бігових черевиках, підбитих цвяшками.

— «Перегони хлопців, — прочитав Берт у програмці.— Тільки один приз — двадцять п’ять доларів». Бачите он того рудого в черевиках з цвяшками — другого скраю. За нього Сан-Франціско. І стільки ставок на нього поставлено!

— Хто з них виграє? — звернулася Мері до Біллі як до найвищого спортсменського авторитету.

— Не знаю, — відповів він. — Я їх зроду не бачив. На мою думку, вони всі браві хлопці. Хай виграє найспритніший, оце й усе, що я скажу.

Гримнув постріл, і п’ятеро бігунів знялися й помчали вперед. Троє відразу ж відстали. Попереду летів рудий, але впритул до нього гнався чорнявий. Уже заздалегідь було видно, що змагатимуться тільки цих двоє.

Зробивши півкола, чорнявий обігнав рудоголового; йому таки, мабуть, судилося виграти. Він був попереду на десять футів, і рудому ніяк не таланило надолужити ані дюйма.

— Меткий хлопчина! — зауважив Біллі.— В нього ще є запас, а рудого вже он як прикрутило!

Чорнявого таки вивезли його десять футів; він перший прибіг до стрічки фінішу під гучний рев привітань. Проте подекуди лунали й сердиті вигуки. Берт радів бурхливо.

— Ого! — галасував він. — Фріско{12} облизня спіймало! Тепер держись! Диви, диви! Його хочуть геть за облавок!.. Судді не видають йому грошей! Його обступили! Ого-го! Ще ні разу не було мені так весело від того часу, як моя стара зламала собі ногу!

— Чом же вони йому не платять, Біллі? — спитала Сексон. — Адже він виграв.

— Партія Фріско звинувачує його, що він професіонал, — пояснив Біллі.— Тому вони й гризуться. Але це несправедливо. Кожен з них змагався за гроші,— отож усі вони професіонали.

Юрба хвилювалася, сперечалась і ревла, тиснучись до суддівського помосту. Це була хистка двоповерхова споруда, другий поверх якої, де радилися судді, мав тільки три стіни; судді там сперечалися не згірше за глядачів унизу.

— Починається! — закричав Біллі.— Ото негідники!

Чорнявий з десятком прихильників продирався східцями на поміст, до самих суддів.

— Скарбник його приятель, — сказав Біллі.— Бачите, він йому сплачує; дехто з суддів погоджується, а дехто заперечує. А оно приятелі рудоголового рушили теж туди. — Він повернувся до Сексон з лагідною усмішкою: — Добре, що нас там нема. Там унизу зараз буде таке, хоч святих винось.

— Судді вимагають, щоб він повернув гроші! — пояснював Берт. — А як не віддасть, то «рудоголовці» самі їх у нього видеруть. Диви, диви! Ось зараз доберуться!

Високо над головою переможець тримав жмут паперу з двадцятьма п’ятьма срібними доларами. Його прихильники довкола віджбурювали тих, що намагалися видерти йому з рук ті гроші. До бійки ще не Дійшло, але боротьба вже розпалилася так, що стіни хисткої споруди аж ходором ходили. А з юрби долітали вигуки: «Віддай гроші, стерво!», «Чіпляйсь, Тіммі, зубами за них!», «Не журись, ти їх виграв, Тіммі!», «Віддай назад, паскудний злодюго!» Брутальна лайка й дружні поради сипалися на хлопця, підливаючи масла у вогонь.

Боротьба розпалювалася. Тімові прибічники силкувалися підійняти його якомога вище, щоб жадібні супротивники, бува, якось не видерли йому грошей із рук. Один раз хтось сіпнув його руку донизу. Він умить підніс руку, але папірець, очевидячки, тріснув, і, перше ніж здатися, Тім з безнадійним змахом сипнув долари срібним дощем юрбі на голову. І тоді знову почалися нескінченні суперечки та сварки.

— Хай би вони скоріше кінчали, краще було б потанцювати, — скаржилася Мері.— Це так нудно.

Нарешті суддівський поміст силоміць звільнили від зайвого люду. Розпорядник виступив наперед і підніс руку, закликаючи до порядку. Сердитий гомін затих.

— Судді постановили, — вигукнув він, — що нині, в день братнього й товариського єднання…

— Слухайте! Слухайте! Оце правильно! — підтримали його з юрби, котрі врівноваженіші.— Годі сваритися! Геть колотнечу!

— І тому, — знову почувся розпорядників голос, — тому судді вирішили виставити знову двадцять п’ять доларів і перегони переграти.

— А Тім? — вихопилося з десяток горлянок. — Як же з Тімом? Його ошукали! Судді — шахраї!

Помахом руки розпорядник знов погамував гомін.

— Щоб покласти край суперечкам, судді постановили дозволити Тімоті Макменесові взяти участь у перегонах. Якщо він виграє — гроші його.

— Отакої! — аж сплюнув Біллі обурено. — Якщо Тіма взагалі можна допускати, то можна було й першого разу; отже, гроші й так мусять належати йому.

— Рудий тепер завдасть гарту!.. — радів Берт.

— Тім теж гав не ловитиме, — відповів Біллі.— Головою ручуся, він тепер покаже, де раки зимують!

Пройшло ще чверть години, доки з бігової стежки порозганяли розбурхану юрбу; цього разу в перегонах узяли участь тільки Тім та рудоголовий. Решта троє юнаків відмовилися від змагання.

Знову гримнув постріл. Одним стрибком Тім опинився на цілий ярд попереду.

— Мабуть, він таки справді професіонал, і то добрий! — примовляв Біллі.— Бач, як женеться!

Тім пробіг тільки півкола, а вже на п’ятдесят футів обігнав рудого і мчав, як вітер, ні на крок не спускаючи. Коли він вийшов на зворотну пряму, стало ясно, що супротивникові його не випередити. І враз скоїлося щось негадане й нечуване. Тім саме пробігав повз гурт глядачів на схилі горба. Понад внутрішнім краєм бігової стежки стояв якийсь молодий дженджик з тоненьким ціпком у руці. Він, здавалося, зовсім не пасував до цієї юрби, бо на вигляд аж ніяк не належав до робітничого класу. Пізніше Берт запевняв, що він скидався на елегантного вчителя танців, а Біллі назвав його «фертик».

Проте для Тімоті Макменеса той панок відіграв роль фатуму: