Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Та ну вас — адже ви найспокійніша, найдобродушніша людина в світі! — заперечила вона.

— Ні-ні, ви помиляєтесь. Постривайте, побачите ще: часом я можу так вибухнути, що й сам не тямлю, що роблю. О, я скаженію одразу, тільки-но попускаю повіддя!

Від цього натяку на те, що їхнє знайомство триватиме й далі, у Сексон щось радісно затріпотіло в грудях.

— Скажіть, — спитав, він, коли вони підходили до її домівки, — що ви збираєтеся робити найближчої неділі?

— Нічого. Покищо нічого не надумала.

— А що б ви сказали, якби я запросив вас поїхати ресоркою на цілий день у гори?

Сексон відповіла не одразу; на мить вона здригнулася з жаху, згадавши свою останню подорож із ковалем, свій страх, стрибок з екіпажа, а тоді довгі милі блукань крізь темряву ночі, у черевичках на тоненьких підошвах, непевними стежками, де кожен камінець різав ноги. І враз радісна хвиля пойняла її всю: цей-бо чоловік обіч неї — зовсім інший.

— Я люблю коні,— промовила вона. — Я люблю їх, здається, навіть більше за танці, тільки я майже нічого про них не знаю. Мій батько їздив на чалому полковому коні. Мій же батько був капітан кавалерії. Я його ніколи не бачила, але він мені чомусь завжди ввижається верхи на цьому коні, з шабельтасом та шаблею при боці. Та шабля тепер у мого брата Джорджа, але Том — це мій другий брат, з яким я живу, — каже, що вона належить мені, бо вони обоє від іншого батька. Бачите, Том і Джордж мені брати тільки наполовину, — ми зведенята. Від другого шлюбу моєї матері знайшлася тільки я одна. То був її справжній шлюб… тобто шлюб з любові.

Сексон раптом зніяковіла від власної балакучості; проте їй непереможно хотілось усе розповісти про себе цьому юнакові: адже ці далекі спогади — були неначе велика частка її самої.

— Кажіть, кажіть далі,— заохочував Біл. — Я люблю слухати про давні часи та про давніх людей. Мої батьки теж такого зазнали, і часом мені здається, що нашим батькам жилося чи не краще, ніж нам. Усе було тоді простіше й природніше. Я гаразд не потраплю сказати, що думаю… Але тільки скажу: не розумію я теперішнього життя. Тепер у нас завелися професійні спілки й об’єднання підприємців, і страйки, і скрута, і безробіття, і ще багато чого. А за давніх часів цього не було. Кожен обробляв свою землю, приносив додому м’ясо з полювання, мав досхочу поживи та піклувався про своїх старих. А тепер усе пішло шкереберть — і я нічого не второпаю. Може, я такий уже дурний, не знаю… Але ж розповідайте далі про свою матір.

— Бачте, коли моя мати була зовсім молода, вона покохалася з капітаном Брауном. Тоді, ще перед війною, він був простий солдат. Потім почалася війна, і його послали на схід, де точилися бої, а мати поїхала до своєї хворої сестри Лаури, доглядати її. А згодом прийшла звістка, що його вбито під Шайлоу{15}. І вона віддалася тоді за одного чоловіка, що кохав її вже багато-багато років… Він — тоді ще хлопчик, — був із нею в одному гурті, і разом з ним вона переїздила преріями. Він їй подобався, але вона не кохала його по-справжньому. А потім знову прийшла звістка, що мого батька зовсім не вбито. Мати зажурилася, та не змарнувала свого життя. Вона була добра мати й добра дружина, і, хоч завжди сумна, але така лагідна й привітна. Мені здається, що голос вона мала наймелодійніший у світі.

— Була, виходить, молодця, — похвалив Біллі.

— А мій батько так і не одружився. Кохав мою матір ціле життя. В мене зберігається чудовий вірш, що мати йому присвятила. Чарівний вірш, наче музика… Ну ось, минуло чимало часу, як помер мамин чоловік, і тоді вони, нарешті, побралися. Сталося це 1882 року, і жилось їй тоді добре.

Сексон ще багато розповідала Біллі, стоячи коло хвіртки, а коли вони розійшлись, їй дуже хотілося переконати себе, що їхній прощальний поцілунок був трошечки довший, ніж звичайно.

— Отож о дев’ятій? — гукнув він їй через хвіртку. — Про сніданок не турбуйтеся. Я сам усе влаштую. Ви тільки будьте готові рівно о дев’ятій.

РОЗДІЛ IX

У неділю вранці Сексон була готова навіть завчасу. Коли вона вдруге поверталася з кухні, куди ходила виглядати крізь вікно на вулицю, Сара, як завжди, почала їй вимовляти.

— Сором, гріх накуповувати собі тих шовкових панчіх! — почала вона. — Глянь на мене: день і ніч тупаю, відпочинку не маю, а однак шовкових панчіх не ношу, трьох пар черевичок теж не купую!.. Але господь справедливий, і коли прийде страшний суд, комусь будуть непереливки — кожен дістане по ділах своїх.

Том з люлькою в зубах, пестячи на колінах свого мизинчика, підморгнув сестрі — Сара, мовляв, у кепському настрої. Сексон вдавала, що не чує, і старанно вплітала стрічку в кіски однієї з дівчаток. Сара важко гупала по кухні, миючи й розставляючи посуд після снідання. Нарешті, тяжко зітхнувши, вона випростала спину, зігнену над зливальницею, і вороже зиркнула на Сексон.

— Ти нічого не скажеш, ні? Чого ж це ти мовчиш? Бо, мабуть, ще маєш крихту сорому. Хто б подумав — крутити любов із боксером! Не бійся, чула я, чула про твій роман із Білом Робертсом! Знайшла цяцю! Стривай лишень, дограєшся, що Чарлі Лонг добре накладе йому!

— Ну, не знаю, — втрутився Том. — Я чув, що Біл Робертс бравий хлопчина.

Сексон тільки всміхнулася знавецьки: перехопивши її усмішку, Сара й зовсім розлютилася.

— Чому ти не йдеш за Чарлі Лонга? Він дуріє за тобою, та й до горілки не охочий.

— Бо надолужує пивом, — заперечила Сексон.

— Правду кажеш, — підтримав її брат. — Я знаю напевне, що в нього й дома завжди стоїть повне барильце.

— Може, й ти дудлив з нього? — гаркнула Сара.

— Може, й так, — згодився Том і обтер губи рукою, немов згадавши смак того пива.

— А чого б йому й не тримати в себе барильця, коли йому так хочеться? — знову повела Сара атаку, скеровану тепер і проти чоловіка. — У нього боргів нема, і він заробляє грубі гроші,— в кожному разі більше, як дехто інший.

— Бо не має на шиї жінки й дітей, — відказав Том.

— Бо не переводить грошей на внески до всяких