Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Та хай собі буде хоч і Джім Джефріз!{14} Але чого він стає мені на перечепі?

Чарлі не зморгнув, проте навіть Сексон завважила, що він трохи збавив тону. Ім’я Біллі неначе втихомирювало й найзапекліших галабурдників.

— Ви його знаєте? — спитав Біллі в неї.

Вона відповіла тільки поглядом, хоч їй хотілося крикнути так, щоб усі почули, як уївся їй у печінки цей нав’язливий залицяльник.

Біллі обернувся до коваля.

— Слухай, молодче, краще не лізь до мене. Бачив я таких, — ти мені не первина. Та й на який грець ми будемо битися? Може ж, у неї спитаємо, яка її думка?

— Ні, це її не обходить. Це моя справа і твоя.

Біллі повільно похитав головою.

— Ні, ти помиляєшся. її слово тут — вирішальне.

— Ну, то кажіть, — гарикнув Лонг, підступаючи ближче до Сексон. — 3 ким ви хочете йти? Зі мною чи з ним? З’ясуймо це зразу ж.

Замість відповіді Сексон поклала й другу руку на руку Біллі.

— Вже й сказала, — кинув Біллі.

Лонг злісно зиркнув на Сексон, а тоді на її оборонця.

— Я ще з тобою поквитаюся! — буркнув він крізь зуби.

Сексон гордо піднесла голову, коли вони відійшли вдвох

із Біллі. Її не спіткала доля Лілі Сендерсон, і цей незвичайний юнак, неквапливий та спокійно-розважливий, укоськав-таки велетня коваля, не завдавши йому жодного удару.

— Він напосідається на мене! — прошепотіла вона до Біллі.— Просвітку не дає і б’є кожного, хто до мене підійде. Я більше не хочу його бачити!

Біллі раптом зупинився. Лонг, що нехотя повернувсь був іти, теж зупинився.

— Вона каже, що не хоче з тобою водитися, — озвався Біллі до нього. — А як вона каже, то так воно й буде. Хай-но я ще раз почую, що ти чіпляєшся до неї,— я не так коло тебе заходжуся. Зрозумів?

Лонг люто спалахнув, але не озвався.

— Ти зрозумів? — спитав Біллі ще рішучіше.

Коваль рикнув щось у відповідь, що мало означати згоду.

— Ну, то гаразд. Пам’ятай. А тепер — геть з дороги, поки цілий!

Лонг ушився, погрожуючи нишком, а Сексон рушила далі, мов у сні. Чарлі Лонг сплохував. Він злякався цього хлопчика з ніжною шкірою й блакитними очима. Вона покінчила з Лонгом, — Біл зробив те, на що не зважувався дотепер ніхто з інших чоловіків. І він поставився до неї багато краще, ніж до Лілі Сендерсон.

Двічі намагалася Сексон розповісти Біллі детальніше про своє знайомство з Лонгом, але він щоразу перепиняв її.

— Те все мені байдуже, — сказав він за другим разом. — Тепер ви тут, і цього досить!

Проте вона наполягла на своєму, і коли, схвильована й обурена неприємними спогадами, закінчила, Біллі лагідно поплескав її по руці.

— Не журіться, Сексон, — сказав він. — Лонг просто великий нахаба. Я це враз зрозумів, лиш оком скинувши на нього. Більше він вас не турбуватиме. Знаю я таких молодчаг. Тільки загризається, мов той собака. Думаєте, він уже такий завзятий розбишака? Він тільки з немовлятами хоробрий.

— Але як це ви робите? — спитала вона захоплено. — Чому чоловіки так бояться вас? Ви якийсь незвичайний!

Він зніяковіло всміхнувся і перевів розмову на інше.

— Знаєте, — сказав він, — мені страшенно подобаються ваші зуби. Вони такі білі й рівні, але й не дрібні, як у дитинчат. Вони… вони саме такі, як треба, і пасують до вашого обличчя. Таких гарних зубів я ще в жодної дівчини не бачив! Слово честі,— почуваюся, немов який голодняк, дивлячись на них! Отак би й поїв їх — такі вони гарні!

Опівночі, залишивши Берта й Мері, що ніяк не могли натанцюватись, Біллі й Сексон подалися додому. Він настояв на тому, щоб не засиджуватись, і дорогою пояснив, чому саме:

— Бокс навчив мене берегти свої сили, — почав він. — Наш брат не може цілісінький день працювати, а потім до світу танцювати, і щоб не перевестися. Те саме й з випиванням. Я зовсім не янгол. Я теж колись напивався. Отож-бо знаю, що це таке. Випити я люблю. Люблю пиво, знаєте — такими великими кухлями; але ніколи не видудлюю досхочу. Я вже пробував, та переконався, що то кепська річ. Ось хоч би й цей довготелесий здоровило, що причепився до нас. Я б уже дався йому взнаки, якби до того дійшлося. Звісно, він таки, нівроку йому, галабурдник, але тут ще й пиво його підгарячило. Я це одразу помітив, — тож і всипав би йому бобу, не змигнувши. Фізичний стан людини — то найголовніше.

— Але ж він такий здоровань, — заперечила Сексон. — Його кулаки вдвоє більші за ваші.

— Кулаки — це дурниця. Важливо те, що криється за ними. Він би на мене накинувся, мов звір. Якби я його не зміг подужати одразу, я б ухилявся, оборонявся, вичікував. Це знесилило б його дощенту: серце сплохувало б, дихання — все, а тоді я б його пальцем поклав. І він і сам це добре знає.

— Досі мені не доводилося зустрічатися з боксерами, — сказала Сексон, помовчавши. — Ви перший.

— Та я вже давно не боксер, — хапливо заперечив Біл. — Ще однієї речі навчив мене бокс — що треба його кинути. Даремна праця. Сучать тебе, крутять, доки твоє тіло, м’язи, все, все стане міцне й пружне, а шкіра — гладенька, як шовк; здається, проживеш сто років з таким здоров’ям; аж раптом — вилізеш колись з-під канату на ринг, зробиш із двадцять клятих раундів з якимось дужим парубчаком, і за ті двадцять раундів пошарпаєш унівець увесь свій шовк; гульк — і вкоротиш собі віку на цілий рік! А часом то й на п’ять років, а то й на піввіку; трапляється, що й з місця не підведешся. Я стежив за боксерами. Буває — хлопець дужий, як бик, а не минуло й року — вмирає від сухот, або запалення нирок, чи з якої іншої хвороби. То що ж тут путнього? Адже ж ні за які гроші не купиш того, що загубив. Ось чому я покинув бокс і знову за хурщика. Я набув собі цього шовку і хочу його якнайдовше зберегти, — ото й усе.

— Ви, мабуть, дуже пишаєтеся, що ви найдужчий з чоловіків, — сказала Сексон тихо, сама пишаючись його силою та спритністю.

— Звичайно, це приємно, — відказав він щиро. — Я радий, що спробував боксу, і радий так само, що кинув його… Так, він багато дечого навчив мене; він навчив бути обережним і стримувати себе. О, якби ви знали, яка в мене була колись вдача, — мов сірник,