Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

врешті-решт вона єдина, хто бачив його на власні очі. Окрім того, довіряти їй можна саме з тих причин, які вже були тут висловлені: це вона привела Зло в наше місто, це вона змусила всіх городян помишляти про злочин. Можете казати що завгодно, але, коли решта наших земляків мовчатиме, то вийде ось як: слово цієї, так би мовити, далеко не бездоганної дівиці проти нашого слова, слова людей, які дечого в житті домоглися.

Війт засумнівався, — так траплялося щоразу, коли свою думку висловлювала його дружина:

— Чого це ти прагнеш урятувати Шанталь, адже ти її терпіти не можеш?

— А я знаю для чого, — сказав падре. — Для того щоб провина впала на голову тієї, хто й спровокував трагедію. Нехай вона несе цей тягар до кінця днів своїх, і не виключено, що скінчить вона їх, як Юда, який зрадив Ісуса Христа, а потім наклав на себе руки в пориві розпачу, щоправда, цілком марного, бо на той час він уже створив усі сприятливі умови для злочину.

Війтова дружина здивувалася словам священика, — це було точнісінько те, про що вона думала сама. Шанталь була гожа з себе, зваблювала чоловіків, не хотіла жити, як живуть усі у Віскосі, завше нарікала, що животіє в глушині, в містечку, яке при всіх своїх вадах населене людьми працьовитими й чесними і в якому багато хто просто мріяв би мешкати (малися на увазі іноземці, які залишали місто, збагнувши, яким же нудотно-марудним може бути життя, сповнене миру й спокою).

— А я не уявляю, щоб це міг бути хтось інший, окрім неї, — сказала хазяйка готелю. Вона попервах поринула було в міркування про те, як тяжко буде знайти когось на заміну Шанталь, але потім зрозуміла, що, одержавши свою частку золота, зможе взагалі зачинити, так би мовити, крамничку й податися до далеких країв. — Селяни й пастухи — люди згуртовані, сімейні, у багатьох є діти, які давно покинули Віскос. Якщо бодай із кимсь із городян що-небудь трапиться, рідня запідозрить зле. Сеньйорита Прим — єдина, хто може зникнути безслідно.

Священик ні на кого не хотів вказувати пальцем, пам’ятаючи про Ісуса, який прокляв людей, які звинуватили безневинного. Але він знав, кого слід принести в жертву, і мав зробити так, щоб це стало очевидно всім.

— Мешканці Віскоса трудяться від сходу до світання. Кожен виконує свій урок, — він є у всіх, навіть у цієї неборачки, яку диявол вирішив використати у своїх підступних цілях. Нас і так лишилося небагато, і ми не можемо дозволити собі розкіш відмовитися від зайвої пари робочих рук.

— У такому випадку, ваша превелебносте, нам нема кого принести в жертву. Муситимемо уповати лише на диво, — от коли б до сьогоднішнього вечора у Віскосі з’явився ще один чужоземець… А втім, навіть і це — ризикова затія, бо у нього, напевне, є родина, яка шукатиме його по всьому світові. У нашім містечку всі працюють, у поті чола добуваючи собі хліб насущний, той самий, який привозить у своєму фургончику булочник.

— Ваша правда, — відказав на те священик. — Можливо, з учорашнього вечора ми всього лише втішаємося незбутніми ілюзіями. У кожного мешканця Віскоса є близька істота, яка помітить його зникнення й скаже: «Руки геть від нього!» Лише троє людей в нашому містечку сплять самі — це я, стара Берта й сеньйорита Прим.

— Ви що ж — пропонуєте в жертву себе?

— Чого не зробиш задля блага отчого краю…

П’ятеро інших зітхнули з полегшенням, бо щойно зрозуміли: ця субота осяяна сонцем і ніякого злочину не буде. Буде мучеництво. Немов якими чарами, розрядилася напружена атмосфера, що панувала в ризниці досі, і хазяйка готелю відчула бажання припасти до ніг цього святого.

— Маємо єдину складність, — провадив падре. — Ви муситимете переконати всіх, що вбивство священнослужителя не є смертний гріх.

— Ви самі й поясните це городянам! — вигукнув війт, пожвавішавши від думки про те, які реформи проведе він на отримані гроші, яку рекламну кампанію розгорне в газетах, які інвестиції залучить завдяки зниженню податків, який матиме наплив туристів після того, як благоустроїть готель і прокладе новий телефонний кабель, що позбавить Віскос від нинішніх морок зі зв’язком.

— Ні, я цього зробити не можу, — відповідав падре. — Мученики не противляться, коли народ хоче їх убити. Але самі вони смерті не шукають, адже церква завжди говорила нам, що життя є дарунок Божий. Самі поясните.

— Нам ніхто не повірить. Вирішать, що ми — наймерзенніші душогуби, скажуть, що занапастили людину великої святості, як Юда Христа, поласившись на гроші.

Падре знизав плечима. Знову здалося, ніби сонце зникло за хмарами, і в ризниці вкотре встановилася напружена атмосфера.

— У такому випадку лишається тільки сеньйора Берта, — сказав латифундист.

Після довгої паузи заговорив священик:

— Вона, судячи з усього, дуже побивається за своїм померлим чоловіком, — вже стільки років поспіль за будь-якої погоди день у день безцільно просиджує в себе на призьбі. Нічого не робить, тільки журиться, і, я гадаю, неборачка помалу божеволіє, — проходячи повз її обійстя, я не раз чув, як вона розмовляє сама з собою.

Знову кімнатою пронісся рвучкий подув вітру, і в присутніх морозець поза шкірою пробіг, бо всі вікна були зачинені.

— Життя у неї було дуже сумне, — продовжила хазяйка готелю. — Гадаю, вона віддала б усе на світі, аби враз опинитися там, де чекає на неї коханий чоловік. Вам відомо, що вони прожили в шлюбі сорок років?

Всім це було відомо, проте нікому до того не було діла.

— Жінка вельми й вельми поважного віку, можна сказати, на схилі днів… — додав латифундист. — І до того ж, єдина в нашім містечку, хто, по суті, нічим важливим не зайнятий. Якось я запитав її, чому вона завжди, навіть узимку, сидить на призьбі? І знаєте, що відповіла мені сеньйора Берта? Що вона чатує, аби не пропустити той день, коли в місті з’явиться Зло.

— Тоді, судячи з усього, вона зі своїм обов’язком не впоралася.

— Навпаки, — сказав священик. — Наскільки я зрозумів з ваших слів,