Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо
Шанталь мовчки покрутила головою.
«Ну ж бо, зроби що-небудь!» — мовив демон Шанталь своєму колезі.
— Вона каже «ні», а тим часом душа її відкривається для осягнення й каже «так».
Демон чужоземця був зачеплений тим, що новоприбулець помітив, — у нього забракло сил, аби змусити свого підопічного замовкнути.
«Слова нікуди не ведуть, — відказав він. — Нехай собі побалакають, — життя саме змусить їх діяти всупереч тому, про що вони говорять».
— Я не хотів перебивати тебе, — сказав чужоземець. — Будь ласка, продовжуй. Що ти казала про Господню справедливість?
Шанталь звеселилася, — вже не муситиме слухати те, чого слухати не хочеться.
— Не знаю, чи ти зрозумієш. А втім, ти, певне, помітив, — Віскос не надто вирізняється релігійністю, попри те що в ньому, як і в кожному містечку нашої округи, є церква. Саме тому Ахав, нехай навіть навернений святим Савинієм, вельми сумнівався в тому, що священики зможуть вплинути на його перших мешканців, більшу частину з яких становили розбійники. Ахав вважав, що святі отці, торочачи про вічні муки на тім світі, не зможуть утримати їх від нових злодіянь. Той, кому нема чого втрачати, про вічність не думає.
Ясна річ, щойно в місті з’явився перший священик, Ахав відчув небезпеку. Аби відвести її, він упровадив День прощення, — свято, запозичене у юдеїв, проте церемонію вигадав сам.
Раз на рік усі мешканці Віскоса замикалися в себе вдома, підготовлювали два сувої й, обернувшись лицем до найвищої гори, здіймали перший сувій до неба. «Ось, Господи, у чому згрішив я перед тобою», — промовляли вони й зачитували перелік скоєних ними провин. Були там і подружні зради, і шахрайство, і беззаконня та багато іншого. «Багатогрішний я, Господи, і благаю Тебе про прощення за те, що заподіяв Тобі такої тяжкої образи».
Потім наставала черга Ахавового винаходу. Мешканці діставали другу скрижаль, здіймали її до неба, повернувшись усім тілом до тієї самої гори, і промовляли: «Ось, Господи, список того, в чому Ти згрішив переді мною: Ти змушував мене працювати більше, ніж потрібно, донька занедужала попри всі мої молитви, я намагався жити чесно, а мене обікрали, страждання були понад людські сили».
Скінчивши читання другого сувою, вони завершували церемонію такими словами: «Я був несправедливий до Тебе, Ти був несправедливий до мене. Але сьогодні день прощення, і, якщо Ти забудеш мої гріхи, а я Твої, ми зможемо ще рік жити мирно».
— Прощати Бога, — мовив чужоземець. — Прощати невблаганного Бога, який безупинно творить і руйнує.
— Наша розмова стає надто особистою, — сказала Шанталь, не дивлячись на нього. — Я не настільки знаю життя, щоб навчити тебе чогось.
Чужоземець промовчав.
«Не до вподоби мені все це», — подумав диявол, — він уже почав було зауважувати за плечем свого підопічного слабке сяйво — присутність, яку він не міг допустити в жодному разі. Два роки тому, на одному з пляжів (а їх так багато у світі) йому вдалося вигнати це світло.
***Священик знав: під впливом незліченних переказів та легенд, що побутують у тутешніх краях, дякуючи кельтським віруванням та протестантським єресям, внаслідок осоружних прикладів з житія одного араба, який за Хмеля-царя втихомирив місто, через постійну присутність на околицях всяких-різних харцизників і святих, Віскос не надто релігійний, попри те що мешканці його справно влаштовували вінчання й хрестини (що нині стали лише спогадами), відспівували своїх небіжчиків (з кожним роком усе частіше) і приходили на Різдвяну літургію. Попри те що далеко не всі городяни обтяжували себе обов'язком щосуботи й щонеділі бути об одинадцятій ранку на богослужінні, священик все одно відправляв месу, бодай для того щоб виправдати своє перебування у Віскосі. Йому хотілося виглядати людиною праведною й демонструвати, що байдикування йому не притаманне.
Яким же був його подив, коли побачив він, що церква повна-повнісінька люду, і йому довелося підпустити частину парафіян аж до самого вівтаря, інакше багато хто просто не помістився б у храмі. Від великої кількості людей всередині стояло таке сперте повітря, що священик проти звичаю не лише не увімкнув встановлені на стелі електрообігрівачі, але й звелів прочинити два маленьких бічних віконця, поспитавши себе, в чім причина такої пітливості, — в задусі чи у хвилюванні, що охопило всіх.
У церкві зібралося геть усе містечко, за винятком сеньйорити Прим, яка, імовірно, совістилася з’явитися на люди після того, що вона виголосила напередодні, і бабці Берти, що її всі вважали за відьму, — а для такої християнське богослужіння нестерпне.
— Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Під склепіннями церкви розкотисто пролунало багатоголосе «амінь». Падре розпочав літургію: прочитав проскомідію, доручив, як завжди, найнабожнішій зі своїх парафіянок виголосити єктенію, урочисто проспівав псалом, суворо й виразно став читати Євангеліє. Потім тих, кому знайшлося місце на лавах, попрохав сісти, решту — лишатися на ногах.
Настала черга проповіді.
— У Євангелії від Луки оповідується, як один із начальників наблизився до Ісуса й запитав Його: «Учителю Добрий, що робити мені, аби успадковувати життя вічне?» І, на загальний подив, Ісус відповів: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, — тільки сам Бог».
Багато років розмірковував я про цей короткий епізод зі Священного Писання, силкуючись збагнути, який смисл вкладав Господь наш у слова про те, що Він не є добрий? Невже все християнство, засноване на ідеї милосердя, ґрунтується на заповідях того, хто вважав себе посланцем Зла? І от нарешті я збагнув: цієї миті Христос мав на увазі свою людську природу. У цій іпостасі він повний зла, а в іпостасі божественній — втілює Добро.
