Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

скільки зла таїться в глибинах їхніх нібито простих і добрих душ. Всі вони мріють вчинити злочин, — але всього лише мріють, бо ніколи не зважаться на це. Так і продрімають вони до кінця убогого свого віку, торочачи собі, що вони шляхетні, законослухняні, завжди готові за всяку ціну боронити достоїнство рідного містечка, — та при цьому будуть знати, що лише страх не дав їм убити безвинного. Щоранку вони будуть вихваляти себе за душевну цілісність, а ночами проклинати за те, що проґавили таку нагоду!

Протягом найближчих трьох місяців у шинку тільки й базікатимуть про те, які добропорядні й шляхетні люди мешкають у Віскосі. Потім настане мисливський сезон, і на якийсь час ця тема затихне, бо іноземцям нічого знати не слід, нехай думають, ніби їх занесло в благословенну глушину, де всі між собою приятелюють, де незмінно панує добро, де природа щедра, а місцеві продукти, що продаються з ятки, яку хазяйка готелю йменує «крамничкою», — просто просочені цією безкорисливою любов’ю.

Та завершиться сезон, і городяни на дозвіллі знову візьмуться обговорювати цю тему. Однак цього разу, оскільки про проґавлене багатство міркував кожен з них багато вечорів поспіль, почнуть вони висувати й обґрунтовувати причини свого вчинку, допитуватися, чому ж все-таки ніхто так і не зважився в нічній пітьмі й тиші пристукнути нікому не потрібну бабцю Берту в обмін на десять зливків золота? Чому пастух Сантьяго, який щоранку жене свою череду на гірський схил, не став жертвою нещасного випадку на полюванні? Так і будуть вони перебирати можливі варіанти — спочатку долаючи сором, а потім із злістю.

Мине рік, і лютою ненавистю зненавидять один одного мешканці містечка — унікальний шанс випав Віскосові, а він його проґавив. Згадають тоді й про неї, про Шанталь Прим, яка, очевидячки, підгледіла, де чужоземець ховав золото, прихопила його із собою та тільки її й бачили. Отоді й почнуть перемивати їй кісточки, згадувати її недобрим словом, невдячну злиденну сироту, якій, після того як не стало її бабці, кожен допомагав чим міг, яка, не зумівши знайти собі чоловіка й поїхати з Віскоса, влаштувалася на роботу в шинок, яка спала з постояльцями готелю, вибираючи, як правило, мужчин в літах, яка пускала бісики всім туристам, випрошуючи щедрі чайові.

І до гробової дошки роздиратимуть їх лише два почуття — жалість до себе й ненависть. А Шанталь буде щаслива своєю помстою. Вона ніколи не забуде, якими очима дивилися на неї ті, хто прийшов по хліб, як поглядом благали її не прохопитися про злочин, на який вони ніколи не зважаться, аби враз ополчитися проти неї, ніби це вона винувата в тому, що боягузтво їхнє врешті спливло на поверхню.

«Жакет. Шкіряні штани. Надягну дві сорочки, золото прив’яжу до пояса. Жакет. Шкіряні штани. Жакет».

І ось вона стоїть перед валуном, що нагадує формою букву «Y», а поруч валяється гостра гілляка, — два дні тому вона розкопувала нею землю. Шанталь зупинилася, аби сповна відчути цю мить, яка перетворить її з чесноі дівчини на злодійку.

Нічого подібного. Чужоземець спровокував її, і вона всього лише одержить компенсацію. Вона заслужила це золото. Це її гонорар за виконання ролі в цьому фарсі. Ні, набагато більше — за те, що витримала погляди нереалізованих убивць, які зібралися біля хлібного фургону. За те, що все життя прожила у Віскосі. За те, що не стуляла очей три ночі поспіль, за її занапащену душу, якщо, звісно, душа й порятунок душі існують.

Вона розкопала пухку землю й побачила зливок. А щойно побачила, — почула якісь звуки.

За нею стежили. Шанталь машинально закидала ямку грудками землі, розуміючи, що це однак безглуздо. Потім обернулася, готова удатися до пояснень, — вона шукала скарб, бо бачила, як неподалік проходив чужоземець, а сьогодні вранці помітила скопану землю.

Але від побаченого в неї відібрало мову — того, хто стояв перед нею, не цікавив ані скарб, ані розбрат у Віскосі, ані справедливість, ані правосуддя. Його цікавила лише кров.

Біла мітка на лівому вусі. Проклятий вовк.

Він стояв якраз між нею і найближчим деревом, загороджуючи прохід. Шанталь вклякла на місці, наче загіпнотизована індиговими вовчими очима, але думки в голові крутилися зі скаженою швидкістю: що робити? Пустити в діло гілляку? Вона надто тонка, щоб правити за зброю. Заскочити на Y-подібний валун? Він надто низький. Забути про легенду й спробувати налякати цього вовчиська, як учинила б вона зі всяким сіроманцем? Надто ризиковано, ліпше вже вірити, що в кожній легенді таїться істина.

«Це кара».

Кара, й до того ж несправедлива, як і все, що було в її житті. Здається, Бог обрав її, щоб продемонструвати свою ненависть до цього світу.

Скорившись якомусь несвідомому спонуканню, Шанталь поклала гілляку на землю, та так повільно, що, здавалося, рух той тривав цілу вічність, звела руки до шиї, затуляючи її від вовчих щелеп. Як шкода, що не надягла вона свої шкіряні штани, стегно — це ще одне уразливе місце. Якщо вовк перекусить артерію, вона за десять хвилин стече кров’ю, принаймні так казали мисливці, пояснюючи, чому вони носять такі високі чоботи.

Вовк вишкірився й глухо, загрозливо загарчав. Він не страхав, а готувався напасти. Шанталь пильно й невідривно дивилася йому в очі, хоч при вигляді вищирених іклів серце в неї закалатало.

Вже зовсім скоро з’ясується, накинеться він на неї чи піде геть. Але Шанталь вже зараз знала — не піде. Вона подивилася собі під ноги, боячись спіткнутися об якийсь камінець, але нічого не побачила. Надумала рушити вовкові назустріч, — нехай він устромить у неї ікла, і тоді, тягнучи його за собою, вона відбіжить за дерево. Вона перетерпить біль.

Шанталь згадала про золото. Подумала, що незабаром повернеться й забере його. Вона чіплялася за будь-яку надію, аби та додала їй сил і допомогла гідно зустріти мить, коли гострі ікла до кістки розітнуть їй тіло, коли вона, імовірно, не встоїть на ногах і вовк учепиться їй у карк.

Вона приготувалася кинутися вперед.

Цієї миті, як у кіно, вона побачила,