Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Усі дивилися на Шанталь, але ніхто не заговорював з нею. Вона не потуплювала очей, сміливо зустрічаючи кожний погляд, бо не знала за собою ніякої провини й каятися на сповіді не мала в чому, — вона була лише пішаком у жорстокій грі, правила якої осягнула не одразу, а осягнувши, відчула огиду.

Вона замкнулася в своїй кімнаті й виглянула у вікно. Юрба вже розійшлася, проте Шанталь зауважила таку собі дивину: була погожа суботня днина, а Віскос ніби вимер. Зазвичай на майдані, де за незапам’ятних часів стояла шибениця, а нині височів хрест, мешканці збиралися купками й гомоніли про се про те.

Якийсь час вона дивилася на порожню вулицю, відчуваючи, як пригріває, проте не палить їй обличчя осіннє сонце. Якби на майдані зараз були люди, вони, певне, балакали б про погоду. Про температуру. Чи пройдуть дощі, чи не загрожуватиме посуха. Але сьогодні всі сиділи по своїх домівках, і Шанталь не могла збагнути чому.

Чим довше стояла вона біля вікна, тим дужче відчувала, що нічим не відрізняється від своїх земляків. І це вона — та, хто вважала себе зовсім іншою людиною й плекала такі зухвалі плани, які й на думку не могли б спасти нікому із цих селян!

Яка ганьба! І разом з тим яке полегшення! Вона тут, у Віскосі, і не тому, що доля розпорядилася несправедливо, а тому, що заслуговує цього. Все життя вона відчувала, що не рівня решті, а зараз зрозуміла: вона точнісінько така сама, як і всі. Тричі вже вона відкопувала зливок і щоразу не могла знайти в собі сил забрати те золото собі. Так, вона скоїла злочин, але тільки в душі, бо перетворити його на реальну дію не змогла, не зважилася, не втяла.

Утім, вона усвідомлювала, що, правду кажучи, не варто було скоювати злочину навіть подумки, бо це була не спокуса й не випробування, а справдешня пастка.

«Чому це пастка?» — подумала вона. Щось підказувало їй, що в цьому зливку захований розв’язок задачі, придуманої чужоземцем, однак, хоч як вона намагалася, не могла второпати, що ж то за розв’язок.

Новоприбулий демон побачив, як сяйво за плечем сеньйорити Прим, що якийсь час тому ставало дедалі яскравіше, тепер потьмяніло й майже зовсім зникло.

Шкода, що немає тут його товариша і ніхто не оцінить по достоїнству його перемогу.

Але він не знав, що і янголи мають свою стратегію і світло за плечем сеньйорити Прим потьмяніло лише для того, щоб приспати його пильність. Янгол хотів лише, щоб його підопічна трішки поспала, а він тим часом поговорив би з її душею без перешкод, — без втручання страхів і провини, під тягарем яких представники роду людського страждають удень і вночі.

Шанталь заснула. І уві сні почула те, що треба було почути, збагнула те, що мала збагнути.

— Не згадуймо більше про земельні наділи й цвинтарі, — сказала війтова дружина, щойно «перші особи» знову зібралися в ризниці. — Будьмо відверті.

П’ятеро співрозмовників виявили свою згоду.

— Наш падре переконав мене, — мовив латифундист. — Бог може виправдати й недостойні діяння.

— Годі лукавити, — відповів священик. — Тільки вигляньте з вікна, і все зрозумієте. Тому й віє теплий вітер, — це диявол вирішив скласти нам компанію.

— Справді, — сказав війт, який не вірив у диявола. — Нас уже ні в чому переконувати не треба. Тому не гаймо дорогоцінного часу й поговорімо про все прямо й відверто.

— Дозвольте, я почну, — мовила хазяйка готелю. — Усі ми схиляємося до того, щоб прийняти пропозицію чужоземця. Іншими словами, до того, щоб скоїти злочин.

— Себто жертвопринесення, — виправив її священик, який міряв усе на свій аршин.

Мовчання, яке запанувало в ризниці, свідчило про те, що всі з цим згодні.

— Відмовчуватися личить тільки боягузам. Помолімося вголос, щоб Господь почув нас і знав, що ми чинимо це на благо Віскоса. Преклоніть коліна.

Присутні скорилися, хоч і не без внутрішнього спротиву, бо прекрасно усвідомлювали: марно просити в Бога прощення за гріх, скоєний з цілковитим розумінням того, що чинять вони зле. А втім вони згадали про Ахава, про День прощення і вирішили, що, коли знову настане цей день, вони дружно звинуватять Бога в спокусі, не піддатися якій так тяжко.

Священик зажадав, щоб усі хором повторювали за ним молитву:

— Господи, чи не Ти сказав, що ніхто не є добрий, то прийми ж нас, хай які ми недосконалі, і в безсловеснім милосерді Твоїм, і в невичерпній любові Твоїй прости. Як простив Ти хрестоносців, які забивали мусульман, аби відвоювати Святу Землю Єрусалима, як простив інквізиторів, які хотіли відстояти чистоту Твоєї церкви, як простив і тих, хто кривдив Тебе й звів на Голгофу. Прости нас, бо ми мусимо принести жертву задля порятунку міста.

— А зараз перейдімо до практичного боку справи, — сказала війтова дружина. — Давайте вирішимо, хто стане жертвою. І хто здійснить жертвопринесення.

— Дівчина, якій всі ми стільки допомагали, яку постійно опікали, привела у Віскос диявола, — почав було латифундист, який у не надто віддаленому минулому переспав із цією самою дівчиною і з тих пір жив у постійному страхові, — а раптом вона, чого доброго, одного чудового дня візьме та й розповість про все його дружині. — Зло викорінюється лише Злом, і тому вона мусить зазнати кари.

Двоє із присутніх погодилися, заявивши, що сеньйорита Прим, окрім усього іншого, єдина людина у Віскосі, якій не можна довіряти, оскільки вона вважає себе не такою, як усі, і не приховує, що коли-небудь залишить містечко.

— Матері в неї немає. Бабуся померла. Ніхто навіть не помітить її зникнення, — заявив війт, який став третім, хто пристав на цю пропозицію.

Але тут із запереченням виступила його дружина:

— Припустімо, що вона знає, де заховане золото: адже