Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Повернувшись на місце, єпископ мовив:

— Ви вважаєте себе за праведників, але не принизилися до того, щоб прийняти від мене дарунок, і тим самим позбавили мене тої розради, яку приносить дарування. Лише один з вас дозволив Добру проявитися.

І негайно довірив його пастирському опікуванню найважливішу парафію.

Вони стали часто бачитися й незабаром потоваришували. Щоразу, коли юного падре охоплювали якісь сумніви, він вдавався до допомоги єпископа, якого називав своїм «духівником», і, як правило, одержував вичерпну відповідь. Наприклад, одного разу він геть зневірився в тому, що його діяння радують Господа, й опечалився. Розповівши про свої страждання єпископові й запитавши, що йому робити, почув:

— Авраам приймав чужоземців, і Бог був задоволений. Ілія не любив чужоземців, і Бог був задоволений. Давид пишався тим, що робить, і Бог був задоволений. Митар перед вівтарем соромився того, що робить, і Бог був задоволений. Іоанн Хреститель подався до пустелі, і Бог був задоволений. Павло ходив по великих містах Римської імперії, і Бог був задоволений. Нам не дано розпізнати, що принесе Господу розраду. Чини так, як велить тобі серце, і Він буде задоволений.

Наступного дня єпископ раптово помер від серцевого нападу. Падре сприйняв кончину свого духовного наставника як якесь знамення й заходився неухильно дотримуватися його останньої поради, себто прислухатися до голосу свого серця. Одним прохачам він подавав милостиню, іншим — радив іти працювати. Іноді правив месу дуже урочисто, а подекуди — співав разом із парафіянами. Про поведінку його було повідомлено новому єпископу, і падре викликали до нього.

І яке ж було його здивування, коли в кріслі глави єпархії побачив він того самого священика, який багато років тому докоряв йому за воду.

— Я знаю, що нині ти настоятель церкви у великій та поважній парафії, — мовив той, дивлячись на падре не без іронії. — І що протягом усіх цих років ти був близьким другом мого попередника. Імовірно, ти сподівався зайняти цей пост.

— Ні. Я сподівався набути знання.

— У такому випадку ти, мабуть, перевершив усі премудрості. Але до мене доходять дивні чутки, — кажуть, ніби іноді ти подаєш милостиню, а часом і відмовляєш у допомозі тим, кому наша церква зобов’язана пособляти.

— Я маю дві кишені, і в кожну поклав по цидулці, а гроші тримаю лише в лівій.

Новий єпископ був заінтригований цими словами й побажав довідатися, що ж написано в тих цидулках.

— В одній я написав: «Я — всього лише порох і попіл», — і поклав її в праву, порожню кишеню. В іншій: «Я — прояв Бога на Землі», — і поклав її в ліву кишеню, де тримаю гроші. Коли я бачу нужденність і несправедливість, я опускаю руку в ліву кишеню й помагаю. Коли ж бачу лінощі й байдикування, опускаю руку в праву кишеню й бачу, що мені нема чого дати. В такий от спосіб мені вдається утримувати хитку рівновагу між світом матеріальним і духовним.

Новий єпископ подякував священикові за такий яскравий образ милосердя й сказав, що той може повертатися до своєї парафії. А вже незабаром він одержав наказ їхати до Віскоса.

Він одразу зрозумів прихований зміст цього переводу, — єпископа точили заздрощі. Однак священик дав обітницю служити Богові, хай хоч куди його занесе доля, і, ковтнувши приниження, подався до Віскоса, — мусив гідно відповісти й на цей виклик.

Минув рік, потім другий. Коли сплило п’ять років, виявилося, що хоч як він намагався, а так і не зміг збільшити число вірян, — над Віскосом тяжіла спадщина минулого, яку уособлював Ахав. Ані богослужіння, ані проповіді не могли змагатися з місцевими легендами та повір’ями.

Минуло десять років. І до кінця десятого року він зрозумів, у чім його хиба: його жага пізнання виродилася в зарозумілість. Він настільки був упевнений у божественній справедливості, що не спромігся врівноважити її мистецтвом дипломатії. Він гадав, що живе у світі, де Бог присутній усюди, а опинився у світі, куди люди Бога часом просто не впускали.

Коли сплило п’ятнадцять років, він зрозумів, що довіку не вибереться з Віскоса, — його недоброзичливець-єпископ став тепер кардиналом, обіймав поважний пост у Ватикані, мав непогані шанси на папський престол і ніколи б не дозволив, щоб падре з провінційної парафії надав розголосу історії про те, що заштурляли його в глухий закуток через ревнощі та заздрощі.

На той час священик уже був отруєний цілковитою відсутністю стимулів, та й хто на його місці зміг би стільки років опиратися байдужності, яка панує довкола? Він думав про те, що якби вчасно склав із себе сан, то міг би знадобитися Богові набагато більше, але постійно відкладав це рішення, сподіваючись, що ситуація зміниться, а тепер було вже надто пізно, — він втратив усякі зв’язки з навколишнім світом.

І от через двадцять років він прокинувся одного разу посеред ночі, у розпачі усвідомивши, що життя його абсолютно безглузде. Він знав, що міг би зробити в житті так багато, і карався з того, що так мало встиг. Він згадав про ті дві цидулки, які носив у кишенях, і збагнув, що тепер завжди суне руку лише в праву кишеню. Він хотів бути мудрим, але не був політиком. Хотів бути справедливим, але не був мудрим. Хотів бути політиком — і не вистачало рішучості.

«Господи, де ж Твоя великодушність? Чому Ти вчинив зі мною, як з Іовом? Невже всі можливості вичерпані? Дай мені спробувати ще раз!» Тієї ночі він схопився з постелі, навмання розгорнув Біблію, — так чинив щоразу, коли треба було знайти відповідь. Цього разу погляд його впав на сторінку, де змальовується, як Христос на таємній вечері просить, щоб зрадник вказав на Нього солдатам, які розшукували Його.

Падре поринув у роздуми: чому Ісус просить зрадника згрішити?

«Тому що має звершитися пророцтво», — скажуть богослови. Однак це не пояснює, чому Ісус підштовхнув людину до вчинення гріха й прирік на вічне прокляття.