Обліковець - Марина Троян
Якось він, повернувшись додому після важкого дня, знову з порога відчув соковитий запах часнику та прянощів. А коли зазирнув на кухню, то побачив, що Міла вже піймала його повернення й накриває стіл на дві персони. Хлопець, не витерпівши, підійшов впритул до буфета, з якого Міла діставала серветки, і вперся кулаками в робочу поверхню, якраз біля Мілиних рук.
– Ти в мене закохана? – запитав він, примруживши очі.
Міла вклякла на місці, інстинктивно ховаючи руки – щоб не виказували її тремтіння. Але на питання відповіла без роздумів:
– Ні!
– Я знаю, що ні! – погодився Славко й помітив, як дівчині відлягло від серця. – Просто хотів наголосити: якщо я тобі ніхто, ти не маєш мене обслуговувати!
– Я знаю, що не мушу робити «як заведено», – спокійніше виправдовувалася Міла. – Просто я все одно собі їжу готуватиму, і мені не шкода поділитися.
– Ну добре!
Славко ривком відкрив духовку, повитягав звідти посудини з наготованими Мілою стравами. Ухопив виделку, наколов на неї баклажановий рулетик і, закотивши вгору очі, прожував його.
– У баклажани треба більше олії й менше часнику! – прокоментував він, потім відколупав шматочок курки й так само зосереджено її прожував. – Курка могла би бути більш соковитою.
По тому хлопець безцеремонно взяв чашку, де парував щойно перелитий із турочки напій, який Міла наготувала для себе.
– А оце, – скривився він, – вибач, це не кава!
Славко й сам не знав, чого хотів добитися цими словами: чи змусити Мілу образитися та збунтуватися, чи показати, що її зусилля марні й слід направити їх в інше русло. Чи захистити встановлену ним межу, яку переходити було не варто. А може, у ньому просто заговорив кулінар, який уже не міг залишатися осторонь.
– Ого! Тобі, мабуть, і рідна мати з їжею вгодити не могла! – муркнула Міла, скоріше здивована, ніж ображена.
– Мати мені й не пробувала догоджати, – повідомив Славко, втрачаючи запал. – У нас була кухарка. Хоча іноді мене навідувала думка, що якби мені мама сама щось приготувала, то я й пересмажені капці їв би з великим задоволенням.
Це був контрольний постріл, який мусив усе поставити на свої місця. Такий розподіл на чужих і своїх мав би, за Славковим розрахунком, остаточно відбити в Міли охоту піклуватися про нього.
– Смажених капців я готувати не вмію, – по миті роздумів відказала Міла. – Але можу спробувати, якщо даси рецепт. І вкажеш точні міри олії та часнику.
Славко занімів. «Інша планета, йолопе, інша планета!» – нагадав собі.
– Ти така впевнена у своїх кулінарних здібностях? – запитав уже з цікавості, а не з розрахунку.
– Я не кухар вищого розряду, – тихо, але з викликом в очах відказала Міла. – Але готувати вмію. Хай би що ти казав…
Ось за що він її зачепив! Ось за що можна її витягти з того моторошного оціпеніння, завдяки якому хлопець у себе вдома почувався, як у мавзолеї!
Славко відкусив шматок спеченого нею бісквіта.
– У тебе, може, і є певний досвід, – сказав він, дожувавши. – Але готувати ти не вмієш.
Міла ледь помітно стисла кулаки і з камінним виразом процідила:
– При всій повазі я цьому не повірю!
Славкові речі купою валялися на старому стільці, сумка впала на запорошену крейдовим пилом підлогу і, немов помстившись хазяїну за те, що не подбав про неї належним чином, двічі перекотилася на інший бік – бруднитися, так бруднитися! Сам Славко, засукавши рукава й довівши свої черевики до стану ще гіршого, ніж сумку, завзято розмахував мітлою, змітаючи в один куток будівельне сміття, що півметровими купами лежало по всьому приміщенню площею в п’ятдесят квадратних метрів.
Славко криво посміхнувся, подумавши, що сказала б мати, побачивши його в такому вигляді за цією роботою. А як презирливо глянув би на нього батько! Хлопець уявив, як узяв би його на кпини дід, застукавши отут – по-доброму, без зла сміявся б над ним і змушував би самого над собою сміятися. При згадці про діда посмішка на мить пом’якшилася, потім зникла з лиця, поступившись місцем отупілій рішучості.
Хлопець махав мітлою так, ніби разом зі сміттям намагався вимести важкі думки, а з уламками дощок і плиток викинути з душі спогади, що лежали там мертвим вантажем і заважали дихати на повні груди.
Він не мусив прибирати те все сміття, а мав би на правах хазяїна стояти й слідкувати, як це роблять інші. Але сьогодні було церковне свято й найманці-західняки не працювали. А Славко не міг просто бездіяльно чекати. Він тільки й думав про те, що за тиждень привезуть обладнання і він матиме на цих п’ятдесяти квадратних метрах власну кухню, яку буде сам відчиняти й зачиняти, де буде сам готувати, що захоче, і сам буде все вирішувати. Без батьків. Без Міли. І без будь-кого.
Звісно, не ці нещасні п’ятдесят метрів були вершиною його сподівань. Він мріяв повчитися в майстрів французької школи аж у Парижі, мріяв попрацювати під патронатом справжнього італійського шефа і, якщо пощастить, знайти якогось китайського кулінара, який би погодився відкрити йому секрети справжньої східної кухні. І тільки потім хотів визначитися зі своїм кредо, вивести свій почерк і відкрити ресторан із великої літери, де не соромно було б годувати навіть королів.
Та хоча Славко походив із забезпеченої родини й мав, на перший погляд, усі підстави сподіватися на фінансування своїх бажань, здійснення їх видалося так само неможливим, як і політ на Місяць. У батька був успішний лікеро-горілчаний бізнес, і він ростив сина з переконанням, що той буде спадкоємцем справи. Те, що у «спадкоємця» виявилися власні плани, його нітрохи не зачіпало, а синова впертість довела його до шалу і, врешті, до радикальних заходів. Славка було піддано сімейній анафемі, яка мала тривати до тих пір, доки він не візьметься за розум. Мати – спадкоємиця бензинової династії – була більш ліберальна, і в її уявленні син міг досягти успіху в будь-якому бізнесі за умови, що це буде «чоловічий» бізнес. Та куховарство аж ніяк не можна було назвати чоловічою справою, і дозволити сину цим займатися означало спаплюжити честь знатної фамілії. Тому вона, не зважаючи на материнську турботу й переймання синовою долею, підтримала батьків ультиматум і погодилася з його вимогами.
Хлопцю ще дуже пощастило, що в його власності були
